Глава 4

Ранок для Джісу почався не з поетичного щебету солов’я у квітучих гілках сливи, а з гуркоту, від якого здригнулися тонкі паперові стіни її флігеля. Якийсь незграбний хлопчисько-слуга перекинув на подвір'ї візок із вугіллям. Джісу розплющила одне око, подивилася на павука, що незворушно плів павутиння в кутку під стелею, і важко зітхнула. Починався другий день її десятого, неймовірно буденного життя у маєтку ідеаліста. Вона скинула із себе тонку ковдру і сіла на жорсткій циновці. Ранкова рутина вимагала ретельності. Джісу дістала з-під матраца цупкі лляні бинти і звично, туго перетягнула груди, перетворюючи свою фігуру на абсолютно пласку, незграбну дошку. Відтак натягнула мішкуваті, вицвілі штани та грубу сорочку. Підійшовши до мідного тазу з водою, вона не стала вмиватися, як це роблять нормальні дівчата. Натомість Джісу зачерпнула трохи золи з маленької пічки, змішала її з краплею якоїсь темної трав’яної настоянки і ретельно втерла цю суміш у долоні, під нігті та на згини пальців. Шкіра миттєво набула вигляду натруджених, брудних рук старого вантажника. Наостанок вона недбало стягнула волосся у кривий пучок на потилиці, закріпивши його дерев’яною паличкою, що колись була пензлем.

— Красень, хоч зараз свататись іди, — хрипко пробурмотіла вона своєму розмитому відображенню у воді.

Переконавшись, що двері щільно зачинені, Джісу відсунула знайому дубову дошку в підлозі і дістала свій скарб: малюнок ударно-спускового механізму. Вона провела загрубілим пальцем по вугільних лініях. Для ідеальної роботи важільного механізму її майбутнього Вінчестера бракувало однієї малесенької, але критично важливої деталі: міцної сталевої пружини. Місцеві ковалі кували чудові сапи та непогані мечі, але тонка механіка була для них темним лісом. Потрібно було йти на ринок, до тих сумнівних крамничок, де торгували західною контрабандою. Сховавши креслення, Джісу вийшла на подвір’я і попрямувала до кухні за своїм законним пайком. Щойно вона наблизилася до галасливого приміщення, звідки пахло гарячим рисом і соєвою пастою, як її гострий слух вловив зміни у звичному ритмі маєтку. Замість того, щоб ліниво обговорювати погоду чи вбрання кісен, кухарки та покоївки збилися в купку, наче перелякані куріпки.

— Кажу вам, духи предків гніваються! — шепотіла старша економка, енергійно помішуючи суп у величезному казані. — Наш шляхетний пан Єджун зранку навіть не глянув у бік саду. Знаєте, що він відправив пані Мінджі замість ранкових квітів?

— Що? Шовк? Нові шпильки? — жадібно перепитали молодші дівчата.

— Бухгалтерські книги! — економка сплеснула руками, ледь не впустивши ополоник. — Три здоровенні томи звітів з портових складів і якусь європейську карту з незрозумілими словами! Слуга ледве дотягнув.

— Ой, лишенько... — простягнула одна з покоївок. — А вона? Бідна пані, мабуть, плаче від такої зневаги?

— Яке там плаче! — економка округлила очі. — Вона замовила на сніданок не легкий відвар лотоса, як завжди, а міцний чорний чай, той самий, що купують у західних варварів! Сказала, що їй потрібна ясна голова. А замість пудри для обличчя попросила принести їй два графітові олівці і точильний ножик. Вона там щось креслить просто на веранді, засукавши рукави свого найкращого ханбока!

Джісу, яка саме підійшла взяти свою миску з гарячим кукбапом, ледь не пирснула зо сміху. Вона всілася на дерев'яну колоду біля дверей, щедро посипала суп гострим перцем і почала голосно, з відвертим задоволенням сьорбати.

«Ботаніки зірвалися з ланцюга, — зловтішно подумала вона, пережовуючи шматок вареної редьки. — Ідеально. Дайте їм цифри та графіки, і вони забудуть про існування решти світу. А головне — про існування одного скромного аптекаря».

Допивши суп і голосно відригнувши (чисто для підтримки образу), Джісу заявила економці, що їй терміново потрібні специфічні коріння для мазі від подагри, і, отримавши звільнення на півдня, неквапливим кроком попрямувала до міста.

Ринок Хансона був місцем, де зустрічалися дві епохи, намагаючись не повбивати одна одну. Традиційні солом’яні дахи крамниць тулилися до перших, криво вкопаних телеграфних стовпів. У повітрі стояв густий, фізично відчутний запах сушеної риби, часнику, прянощів та їдкого чорного диму від нових мануфактур. Поруч із поважними старцями у білосніжних ханбоках і традиційних капелюхах-катах швидко крокували метушливі європейські комерсанти у вовняних костюмах та циліндрах, стікаючи потом під безжальним азійським сонцем. Джісу пробиралася крізь натовп з грацією ситого вуличного кота. Їй не потрібні були ятки з яскравими тканинами чи солодощами. Вона цілеспрямовано йшла у найбрудніший, найтісніший закуток ринку, де тулилися торговці «заморськими диковинками» та відвертим мотлохом. Вона зупинилася біля напівтемної лавки, заваленої зламаними годинниками, мідними трубами, іржавими інструментами та потьмянілим сріблом. За прилавком сидів слизький на вигляд чоловік із рідкою борідкою та бігаючими очима. Він оцізнюючим поглядом мазнув по мішкуватому одягу та брудному обличчю Джісу і миттєво втратив до неї інтерес, продовжуючи лущити насіння. Джісу не звернула на його зневагу жодної уваги. Її погляд сканував гори металу. І раптом вона її побачила. На дні дерев'яного ящика, серед зіпсованих шестерень, лежала вона – невелика, ідеально закручена сталева пружина від якогось складного європейського механізму. Її розмір і товщина металу були саме такими, як треба. Джісу повільно простягла руку і витягла деталь.

— Скільки за цей шматок іржавого дроту, хазяїне? — запитала вона своїм найнеприємнішим хрипким голосом, недбало підкидаючи пружину на долоні.