Глава 2

— Проклята залізяка, — пробурмотіла Джісу, витираючи спітнілого лоба тильним боком брудної руки.

Вона сиділа навпочіпки перед масивними дерев’яними дверима аптекарського флігеля і зосереджено длубалася у старому європейському замку. Інструментом їй слугувала довга, наполовину зігнута мідна шпилька для волосся. Джісу пам’ятала, як у своєму четвертому житті вона витратила цілих вісім років, працюючи підручним у сумнівному ломбарді в Шанхаї, де навчилася відкривати сейфи, заплющивши очі. Цей замок зразка 1890-го року був для неї дитячою забавкою, але механізм заїло від іржі. За її спиною почулося приглушене шепотіння та шурхіт дорогих шовкових спідниць. П'ять кісен, мов зграйка яскравих райських пташок, зібралися на безпечній відстані, прикриваючи обличчя розписаними віялами.

— Ви впевнені, що це... дівчина? — прошепотіла наймолодша з них, округливши підведені сурмою очі. — Подивіться на її плечі. І як вона сидить! Жодна порядна жінка не розставляє так ноги.

— Економка сказала, що це наша нова аптекарка, — пирхнула інша. — Але клянуся духами предків, учора я бачила, як вона одним махом закинула мішок з вугіллям на воза. Вона ж виглядає як портовий вантажник! А манери...

Джісу зітхнула, не відриваючись від замка. Її слух, загострений десятиліттями постійного виживання, вловлював кожне слово.

— Шановні пані, — хрипко кинула вона через плече, від чого кісен злякано здригнулися. — Якщо ви прийшли за маззю від мозолів після танців, то вона буде готова після обіду. А якщо просто подивитися на мої розкішні манери — то ставайте в чергу. Вхід платний.

Пролунало тихе клацання, і важкий замок нарешті піддався. Джісу тріумфально витягла шпильку, витерла її об свої мішкуваті штани і недбало встромила назад у розпатланий пучок волосся на потилиці. Кісен, тихо зойкнувши від такої кричущої відсутності елегантності, поспішно дрібочучи розбіглися.

— От і добре, — хмикнула Джісу. — Менше свідків.

Вона зайшла до пропахлої травами кімнати і попрямувала до столу. Настав час для її геніального плану. Дев'ять життів навчили її головному: якщо хочеш уникнути проблем (у даному випадку – небажаної уваги занадто ідеального чоловіка), треба створити проблему для когось іншого. Точніше, звести дві «проблеми» разом. Джісу акуратно розлила у витончену порцелянову піалу заспокійливий настій із хризантеми та кореня солодки, призначений для пані Мінджі. Відтак дістала з-під столу сувій звітів. Це був рахунок за постачання рідкісних медичних трав із династії Цін. Джісу взяла пензель і навмисно, з перебільшеною недбалістю, вписала туди просто катастрофічну логічну та математичну помилку, яка б змусила будь-якого купця ридати від жаху: вона переплутала обмінний курс срібла і додала нуль до податку на транспортування.

— Ідеально, — пробурмотіла вона, кладучи цей «документ» на дерев'яну тацю поруч із чаєм.

Павільйон Мінджі потопав у тиші. Тут не лунав сміх, не грала музика. Це була розкішна золота клітка. Коли Джісу піднялася на веранду, вона побачила Мінджі. Дівчина сиділа за низьким столиком біля відчиненого вікна, з ідеально рівною спиною, склавши білосніжні руки на колінах. Її обличчя не виражало абсолютно нічого. Лялька, що чекає, поки господар смикне за ниточки.

«Нумо подивимось, що там за фасадом», — подумала Джісу.

Вона гучно, важкими кроками, не знімаючи взуття там, де належало б, підійшла до краю кімнати і з гуркотом опустила тацю на стіл перед Мінджі. Дівчина навіть не кліпнула, лише її погляд повільно перемістився на прислугу.

— Ваш чай, пані, — грубо кинула Джісу, витираючи руки об штани. — Пийте, поки гарячий. А я, з вашого дозволу, побіжу. У мене там корінь лотоса на вогні, згорить до біса. Ой, і ось це... — вона недбало ткнула пальцем у звіт. — Нехай тут полежить, я потім заберу. Бо як забрудню сажею, пан Єджун мені голову відірве.

Не чекаючи на відповідь, Джісу крутнулася на п'ятах і почимчикувала геть, зумисне голосно тупаючи. Проте, завернувши за ріг павільйону, вона миттєво стала безшумною, мов тінь, і принишкла біля тонкої паперової перегородки, прислухаючись. Мінджі залишилася одна. Вона обережно, двома пальцями взяла піалу і зробила маленький ковток. Чай був зварений бездоганно. Її темні очі байдуже ковзнули по залишеному звіту. Спочатку вона хотіла просто відвернутися. Але цифри... Цифри прикували її погляд. Її внутрішній перфекціоніст, якого вона так старанно ховала за маскою покірності, закричав від болю. Це була не просто помилка. Це була образа для логіки. Мінджі насупила ідеальні брови. Вона швидко озирнулася – на веранді нікого не було. Грубий хлопчисько-аптекар зник.

Ледве чутно зітхнувши, Мінджі дістала з рукава свого шовкового ханбока тонкий графітовий олівець –рідкість, яку вона завжди носила з собою. Спритними, впевненими рухами вона перекреслила абсурдну суму. На полях, бездоганним дрібним почерком, вона вивела правильний розрахунок, врахувавши не лише актуальний курс срібла, але й сезонне мито на перетин річки Ялуцзян. Подумавши мить, вона додала ще одну примітку: пораду купувати корінь не в перекупників з Цін, а безпосередньо у травників з північних провінцій це заощадить маєтку п'ятнадцять відсотків.

Закінчивши, Мінджі сховала олівець, зробила ще один ковток чаю і знову застигла, мов порцелянова статуя. Джісу за стіною беззвучно заплескала в долоні. Рибка проковтнула наживку. Годиною пізніше Джісу, не стукаючи, ввалилася до просторого кабінету тенгама Єджуна. Господар маєтку сидів за масивним столом з червоного дерева, перебираючи листи. У теплому світлі настільної лампи він виглядав втомленим, але, як завжди, благородним.