РОЗДІЛ 2. Глава 1. Кропива

Я виросла перед ним, на його очах. З пуп’янка стала квіткою, і це він допоміг мені вирости.

Кожна людина — маленький пагінець. Ніколи не знаєш, що з того пагінця вийде. Може, бур’ян, а може, квітка чи овоч. Ви бачили коли-небудь, як сходить редиска? Два маленькі листочки на тоненькому пагінці, які вибираються з-під землі, не відрізниш від десятка городніх бур’янів, які на початках теж виглядають точнісінько такими. Різниця між рослинами й людьми хіба що в єдиному: скільки бур’яна не поливай і не доглядай, редиска з нього не виросте. А от із людини при правильному догляді може вирости… людина розумна і щаслива.

Хтозна, у що виросла б я, якби не Ніл. Я не пам’ятаю себе до нього. Тобто, пригадую якісь події власного життя, але так, наче вони відбувалися не зі мною. Лише після зустрічі з ним я усвідомила себе, стала собою. Чи не дивовижа це?

Дідусь і бабуся були не в захваті від того, що моя дружба з Нілом поновилась. Ввечері після похорону вони нічого не сказали, мабуть, подумавши, що в такий день мій візит до Ніла був просто проявом підтримки. Та вже наступного дня, коли я збиралася до лісу, дід зиркнув спідлоба і вкотре пригрозив:

— Не плутайся з ним, бо розкажу все батькам!

Мені не хотілося пояснювати мамі подробиці наших з Нілом стосунків, запевняти у винятковій платонічності цих стосунків і його порядності. Якось принизливо це виглядало б. Тим паче, що між нами не було нічого такого, що вимагало осуду. (Мене це починало злити, я росла й хотіла, щоб щось осудливе вже трапилось, але Нілу до моїх хотінь було байдуже, він мав свої міркування).

Я не обіцяла діду, що не плутатимусь, лише сказала, що нічого поганого не трапиться. То була чиста правда — між нами з Нілом ніколи не траплялося нічого поганого, хіба що розлука. Але навіть її я не можу назвати поганою, бо вона принесла йому мрію, а світу — кілька будинків-лісів.

Щоб далі бачитись із Нілом, я використала випробуваний ще минулого літа прийом — тікала через вікно на світанку й поверталася до десятої ранку.

Він прокидався рано. О шостій уже пив на веранді каву або м’ятний чай, іноді за цим заняттям читав книжку чи новини. Я прибігала мокрою від поту й роси, долала два кілометри ранковим лісом, щоб застати його таким — виспаним, бадьорим, з чашкою в одній руці і книжкою в іншій.

На круглому столику в такі ранки стояв сервіз із позолоченими обідками, розписаний коричневими квітами. Ніл брав своїми тонкими пальцями невеликий чайник, наливав мені каву або чай і ліниво повертався до своєї книги.

Ми говорили мало. Від нічого робити я теж читала. Прямо таки там, у веранді, стояв стелаж на п’ять поличок із книгами, які ще мама Ніла читала в шкільні часи. Сторінки книг пожовкли, палітурки були шорсткими, одноколірними, сторінки — у кращому випадку з чорно-білими ілюстраціями.

Тоді я і прочитала «Буремний перевал».

— Хіба це не про нас із вами?

Я тицьнула Нілу цитату про душі. Він випив її своїми темними дрібними очима, мабуть, перечитав кілька разів, і за той час я встигла пожалкувати, почервоніти, засоромитись. Уже хотіла закрити книгу, коли він сказав:

— Цілком ймовірно, — і повернувся до своєї книги, по-моєму, то був «Мартін Іден» Джека Лондона.

Я обожнювала такі ранки з гіркою кавою на веранді, огидним м’ятним чаєм і старими книгами. Серйозно, обожнювала. Сидіти в тиші поруч із коханим — невимовна насолода, яку не зіпсують ні нудні книги, ні паскудні напої. Понад усе мені подобалося підводити очі від сторінок і дивитися на Ніла. Його бліді губи були трохи розтулені і вологі від кави, очі бігали туди-сюди, наздоганяючи рядки, ліва брова зрідка посмикувалась, коли читав щось вельми емоційне, а вологе після вранішнього душу чи вмивання волосся відкривало чоло, гарно лежало зачесане назад.

— Що такого цікавого прочитала? — запитав він, не піднімаючи погляду від книги.

— Що ви гарний, — ляпнула я щиро.

— Пригадується, у нашу першу зустріч ти думала по-іншому.

— Я передумала.

Хіба велике діло передумати? Краса — це не об’єктивна реальність. Спочатку красу бачить серце, а тоді очі.

Читання, чашки, які парують від гарячого напою, тріскотіння цвіркунців за вікном і перші вигуки ранніх пташок, прохолодна веранда, м’який плед на моїх плечах, тиша, спокій… То були найдивовижніші, найніжніші, найкращі ранки в моєму житті.

Під впливом класичної літератури мені уявлялось, що ми з Нілом — подружжя аристократів, яке проводить літо в родовому маєтку за півтори сотні миль від Лондона, щоб відпочити від світського товариства й повернутися до балів-театральних прем’єр-офіційних прийомів після Різдва.

Що з того, що в такому віці шлюб мені не світив навіть у Вікторіанській Англії? Мрії є мрії, у них логічно виглядає навіть абсурдне.

Іноді траплялись інакші ранки. Бувало, що прийшовши вдосвіта, я заставала Ніла на подвір’ї. Одягнений у високі чоботи, щоб не замочити ноги росою, коричневі грубі штани й картату фланелеву сорочку, він нагадував уже не аристократа, а фермера. У такому вигляді ходив оглядати поля і садок, виводив коней і кіз пастися. Я пленталася за ним, ловила дрижаки від роси, яка пробиралась у взуття (ви знаєте, якою холодною буває роса о шостій ранку?), але чекати Ніла в домі відмовлялась. Книги з чаєм на веранді не цікавили мене самі собою, без нього.

— Їздила коли-небудь верхи? — спитав він одного такого ранку.

Не їздила. Мене лякали геть усі тварини, крім бабусиного Бублика.

— А хочеш?

Запитання виявилося чисто формальним, бо він уже вирішив покатати мене на коні. Як новоспечений власник двох гнідих жеребців, Ніл чи то похизуватися ними хотів, чи то мені зробити приємне (без мого на те бажання).

Вищий і масивніший кінь норовливо гицав, не дозволяв сісти собі на спину, а от інший, приземкуватіший, був до такого готовим.

— Я іноді їжджу на ньому від будинку до кінця лугу. До сідла він не привчений, але зі спини не скидає.