Глава 10. Трупи трави

Не завжди любиш те, до чого звик. Навпаки, навіть рідко любиш. Я любила запах скошеної трави. Не сіна, а саме скошеної трави, коли вона ще не зовсім стала сіном, але вже прив’яла. Сергійко кепкував з тієї моєї любові. Коли ми з ним перевертати граблями отаву, я зізналась у своїй слабкості й почула:

— Дурна. Сіно — то трупи трави. Ти любиш трупи!

Тепер мені боляче згадувати ті його слова. Ні, не тому, що досі образливо. Це чотирнадцятирічною дівчинкою я образилась, коли він десь вичитав слово «некрофіл» і потім всеньке літо дражнив мене: «Некрофілка! Некрофілка!».

Боляче, коли з твоєї любові кепкують, але зараз болить не цей біль, а інший, ще зовсім свіжий. Сергійко не повернувся. Ліг на полі бою, як скошена травинка поруч з іншими травинками.

Що довше живеш, то більше пізнаєш смерть. Навколо вмирають люди. Не тільки смертю хворих, а й смертю хоробрих. Тепер я це знаю.

Тоді ж, того літа, я вперше зіткнулася зі смертю. Вона мене не лякала думками про те, що буде з душею покійника і все таке. Вона лякала страхом за живих.

Похорон виявився сумним, довгим, нецікавим видовищем. Тому в церкві, дорогою на цвинтар, під час відправи біля могили дивилась я лише на Ніла. Поруч із ним стояла мама, і я не підходила. Не тому, що не наважилась, просто потреби в цьому не було. Він відчував мою підтримку, зрідка повертав до мене голову й кивав. Кивки я розуміла як подяку.

А поговорили ми вже потім.

Похорон завершився в обідню пору, ще якусь годинку тривав поминальний обід. Дідусь із бабусею повернулися з нього мовчазні, трохи понурі, як завжди буває, коли світ покидає інша людина приблизно твого віку. Тоді я, щоправда, не розуміла причини їхнього суму, але розумію тепер. Смерть здається далекою і нереальною, коли приходить до людей, старших за тебе вдвічі-втричі. До неї ще купа років, чого боятися? Коли ж вона стукає у двері ровесників, стає страшно, що будь-якого дня завітає до тебе. Особливо, коли твоїм небом курсують ракети частіше, ніж вулицями — маршрутки на Сихів.

Було глибоке недільне пообіддя, може, година четверта, коли ми побачились. Люди порозходились, Нілова мама одразу поїхала до Києва і він залишився сам. У садах і на полях теж ніхто не працював. Шматок лугу за будинком якраз позавчора викосили, але згребти сіно не встигли. Молода травичка лежала розкиданою по всій площі, і я ледве стрималась, щоб не розповісти Нілу про трупи трави. Тема здалася мені невчасною для розмови після похорону.

Він не переодягнувся, був у чорних штанах, чорній сорочці. З чорним волоссям, з чорними очима. Я теж одягнулась у темне, не бажаючи дражнити його яскравими кольорами в траурний день.

Ніл ліг спиною прямо на траву посеред лугу. Витягнувся, розвів руки в різні боки й заплющив очі. Якийсь час я тупцяла на місці, дивилася на нього згори вниз, доки не наважилася лягти поруч. Поклала голову так близько до його голови, як тільки наважилась, — може, за чверть метра. Моє плече було ще далі від його плеча, талія ще далі від його талії, а коліна від його колін — взагалі далеко. Скопіювали його позу, так само розвела руки й заплющила очі.

— Мені шкода, — сказала тихо.

Так завжди говорять у серіалах, коли хтось помирає.

— А мені ні. Він заслужив відпочити. Останній рік його життя було кепським.

— Але ж ви любили його?

— Звісно. Дід був ближчий мені, ніж мама.

Від сонця, яке било в лице, під заплющеними повіками танцювали кольорові кола. Я не бачила темряви, яку зазвичай бачиш, коли заплющуєш очі, і сподівалася, що Ніл теж не бачить темряви.

Луг, на якому ми лежали, здавався найзатишнішим місцем у світі. З двох сторін його оточував ліс, з двох інших — сад і Нілове подвір’я. Навколо не було ні душі. Нас могли побачити хіба що з пагорба під липою, але кому воно треба — потикати зараз сюди носа?

Коли ми були вдвох, здавалося, що решти світу не існує. Мені це найдужче подобалось у наших зустрічах.

Повіяв легенький вітерець, і запах свіжого сіна став насиченішим, різкіше вдарив у ніздрі.

— Тобі теж подобається? — тихо спитав Ніл.

— Так, люблю цей запах.

— І я.

Навіть якби він не сказав, я все одно знала б, що він теж любить. Наші душі були налаштовані на одну частоту, ми відчували одне одного без пояснень. Що більше часу минало, то помітнішим це ставало.

Запах дурманив, я вдихала глибоко, але в якусь мить перестала дихати зовсім. Тепла, трохи вогка долоня Ніла накрила мою руку.

Він не ворухнувся, не розплющив очей, а просто взяв і торкнувся. Уперше торкнувся мене.

— Дихай, — прошепотів.

— Не можу.

Я телепортувалася в інший вимір, у далекі простори космосу, стала маленькою планетою, яка пурхала на крилах по своїй галактиці, ясніла, палахкотіла, світилася, набувала рис чи то зорі, чи то цілого сузір’я. Серце гуділо як ракета в момент пуску в небо, і так само, як та ракета, я не відчувала під собою тверді. Ось такими були мої почуття лише від одного легкого дотику. А що буде, коли Ніл мене поцілує?!

Його долоня просто лежала на моїй. Минали довгі хвилини, але нічого не відбувалось. Дотик, і не більше. У торканні без підтекстів не марилось інтимності, непристойності, зваблення. І водночас то був найособливіший, найніжніший, найінтимніший з усіх дотиків, які мені доводилося приймати. Потім мене ще не раз торкався він. І не він теж торкався. Але так — більше ніхто й ніколи.

Варто мені заплющити очі і згадати ту мить, як вкриваюся сиротами з голови до кінчиків пальців. Я пам’ятаю перший дотик Ніла так, наче він вкарбувався в мені, на мені, у мене. Це як татуювання, тільки на душі.

— Про що ви думаєте?

— Ти знала, що доросла людина не може одночасно дихати й ковтати? Дві життєво необхідні функції не можуть виконуватися водночас. Потрібно робити павзи, чергувати. З диханням і ковтанням ми робимо це по інерції, навіть не замислюючись. А що коли йтиметься про щось серйозніше, що не вийде так просто поєднати?

Я намагалася вловити зміст його слів, але не розуміла, до чого він веде, доки не сказав: