Глава 9. Бузина

Бузина цвіте білим, але дає чорні ягоди. Біле — чорне. Два траурні кольори. У країнах Сходу траурним вважається білий колір, ви знали?.. Ніколи не подобалася мені бузина, головно тому, що її не можна їсти.

Щороку в кінці травня — на початку червня бабуся робила настій із квітів бузини. Не знаю, для чого вона його потім використовувала, але великий бузиновий кущ, який ріс за парканом біля дороги в цю пору, ставав обпатраним. На ньому могли визріти хіба що кілька ягід із дивом не обірваних квіток, але й ті бабуся забороняла їсти, мовляв, вони отруйні. Я бачила, що інші люди з бузини готують варення або продають ягоди заготівельникам, і сильно дивувалась, навіщо їм отруйні.

Мабуть, навіть з отруйними ягодами, як і з отруйними людьми, при правильному поводженні можна поладнати й отримати з них щось путнє.

Коли я приїхала в село в пору цвітіння бузини, розмова з Нілом одразу ж ожила в спогадах. Я обіцяла прийти ще. Але з дорослістю людина набуває таких непотрібних рис, як самолюбство, і таких потрібних, але шкідливих для впертого торування шляху, як самоповага. Ось і я з самолюбства й самоповаги вирішила не йти до Ніла.

У ліс тягнуло страшенно. Як там липа? Як ялинки? Як конвалії, до яких так і не добралася за три роки? Як хлопець-африканська-річка?

Цікавість мучила мене гірше, ніж хворий зуб. Хворого зуба можна принаймні знеболити на якийсь час таблеткою, а таблетки від цікавості не існує.

Тому я щосили намагалася відволіктися на що-небудь. Пересапала бабусі всі грядки, та так, що вона нахвалитися мною не могла перед сусідкою:

— Ой, а наша Віка така працьовита стала, так порозумнішала, підросла! Онде мені так гарно всю городину виполола… Грядка чистісінька. Що б я без неї робила?

Бабуся ще не знала, якого головного болю матиме через мене цього й кількох наступних літ, тож щиро хвалила. Знала б — витурила б назад до Львова.

Була в мене думка взагалі не приїжджати в село, але батьки затіяли ремонт у квартирі. Для зручності (їхньої) довелося звільнити одну кімнату — і нас з Христею завезли подалі. Нам було вкрай незручно. Особливо сестрі. Вона ще взимку почала дружити з якимось хлопчиком із сусіднього під’їзду й дуже не хотіла покидати його на літо.

Я її розуміла, як ніхто. Любов дуже часто залежить від сезону. Особливо якщо тобі чотирнадцять. Ну, чи одинадцять.

Христя не дуже охоче докладала руки до роботи, а я тільки те й робила, що що-небудь робила. Хіба що вечорами не могла слухати дідові проповіді, тож віддувалася сестра.

Не вгамована таблеткою цікавість вимагала дізнатись, як там Ніл. Чи приїхав? Чи досі малює листочки? Як його дід?

Іноді він мені навіть снився в лісі. Іноді без лісу. Іноді ліс снився сам. У тих снах я босоніж ступала яскраво-зеленою травою, ноги до колін блищали від роси. На кущах під пильним поглядом ранкового сонця виблискувало мокре павутиння, десь далеко кувала зозуля, а близько по дереву стукав дятел. Ліс ніколи не був таким ідеальним, щасливим, слухняним у реальності, як у таких снах. У снах мене не кусати комарі, за пазуху не лізти непрохані комашки, до лиця не липла павутина, яку не помітила.

Проте мені все одно бракувало реального лісу. І реального Ніла.

Після сапання грядок настала пора заготівлі сіна. Люди косили отаву — ніжненьку, м’якеньку першу траву. Дід із бабою не мали великого господарства, тримали одну свиню, телятко й десять курок, але для годиться сіна накосили. Бо як це — жити в селі й ні разу не провести захопливе дозвілля з граблями? Що люди скажуть?!

Якось ми з Сергійком, що теж якраз приїхав, перевертати отаву край дороги, коли повз проходили дві жінки. Вочевидь, я була досі налаштована на потрібну частоту, як старе радіо, яке роками стоїть у кутку на тумбі і транслює єдиний радіоканал, бо більше «не тягне». От і я так — думала лише про Ніла, чула лише про нього.

Котрась із жінок згадала про плантатора, і я одразу прислухалась.

— Панич приїхав, то розбереться, — відповіла їй інша.

Паничем прозвали Ніла, як розповіли мені потім. Втім я й сама зрозуміла, бо більше до його діда їхати було нікому.

Від однієї згадки, від одного слова живіт заходив ходором. Відчуття — ніби перевертаються нутрощі, ніби серце гарцює, танцює гопака, ніби шлунок от-от вистрибне назовні разом з усім вмістом, а в сонячному сплетінні млоїть, млоїть, млоїть… Це почуття — закоханість? Чи вже справжнісіньке кохання?

Я мало не кинула граблі й не побігла до Ніла в ту ж хвилину. Стрималася винятково із самолюбства й самоповаги.

Людину можна замінити іншими людьми. Особливо цінну — кількома іншими. Так би мовити, розміняти, як гривню на копійки.

Ніла я розміняла на Сергійка, Оленку, яка жила через дорогу, онуків бабиної коліжанки, які теж приїхали на літо з міста. Всі вкупі вони займали мій час, але й близько не могли дати того, що давав він. Мені не було з ними так тепло, так затишно, так спокійно, так весело.

Ніл говорив про дорослі речі, й особливо мені подобалося, коли в тих речах я нічогісінько не розуміла. Як після такого було слухати про все те, що цікаве лише підліткам — про кліпи, які показують на М1, чи новий серіал на 1+1? Я б дуже хотіла поговорити з Нілом про новини, спитати, за кого він голосував на виборах, що думає про війну. Ще хотіла розпитати, як там справи з хмарочосами-лісами, і що він вирішив робити зі своїм спадком після дідової смерті. Крім цього, до нього в мене ще був мільйон питань, і деякі я навіть записувала в щоденнику, щоб не забути до того дня, коли ми знову побачимось.

Я точно знала, що ми ще побачимось. Роки, місяці чи тижні минуть, але завершаться новою зустріччю. Ніл був у моєму житті неминучим. Я ніколи не вірила в долю, а в чотирнадцять тим паче це була занадто серйозна тема для роздумів, але серце й душа мені казали, що він — найособливіший з усіх, кого зустрічала.

Звідки ж ця цитата?.. З «Буремного перевалу»? «Із чого б не були створені наші душі, його душа та моя — однакові». Я б ніколи не дібрала таких поетичних слів, але ці слова наче з нас списали. Мабуть, подібне відчувають усі, хто зустрів саме того чи саме ту.