Глава 8. Лопухи

Першу половину ночі в чужому домі я не могла заснути, бо думала про те, як близько зараз Ніл, другу половину присвятила думкам про те, як завтра виправдовуватимусь перед дідом і бабою. Тривожний напівпрозорий сон прийшов до мене аж під ранок і відступив, коли прямо у вікно засвітило радісне ранкове сонечко.

Ну ти диви! Я страх як обурилась. Небо висіло чистеньке, ні тобі хмаринки, наче й не воно вчора ревло, гриміло і влаштовувало водний апокаліпсис!

Я спочатку роздивилась усе у вікні, а тоді склала диван і постіль. Сіла, обійнявши коліна, і думала. На душі було так гидотно, наче там коти напакостили.

Ніл прийшов якраз у миті цих моїх терзань.

— Я боюсь, — зізналася йому.

Він присів біля дивана, навпроти мене. Поклав долоню поруч із моєю босою ступнею, але не торкнувся, навіть ледь-ледь не мазнув шкірою по шкірі. Глянув на мене знизу вверх.

— Чого боїшся?

— Додому повертатися. Дідусь із бабусею мені голову відкрутять і свиням викинуть.

Ніл усміхнувся. Дивився на мене своїми примруженими і від того ще меншими очима, а тоді нарешті сказав:

— Не відкрутять. Я вчора зателефонував твоєму діду.

— Як? А де ви його номер узяли?

— Ти вже лягла спати, а я перед сном зазирнув до дідуся і пошукав у його телефоні. Подумав, а раптом контакт на ім’я Старе Падло — твій дідусь? Так і вийшло.

Я тільки сиділа і кліпала, а тоді зрозуміла, що починаю сміятись. Відхилилася на спинку дивана і схопилася за живіт.

— Падло… Падре…

Мого діда в селі позаочі кликали падре. Як розповіла бабуся, кличка причепилася ще в дев’яності, коли всі масово дивилися латиноамериканські серіали. Напевно, тоді ж і Нілового діда прозвали плантатором.

Так чи інак, а мені наче камінь з душі впав. Принаймні дід із бабою знали, де я ночувала, і не встигли підняти на вуха все село. Бо вночі мені вже марилось, як мене шукають по лісу з ліхтарями й собаками. Бабусин кульгавий Бублик йшов би в першій лаві й нюхав би кожне дерево, а дід, тримаючи його за повідок, чергував би молитви з лайкою.

Моє полегшення і піднесений настрій протрималися недовго. Ніл змусив мене поснідати омлетом його авторства, а тоді провів додому. Десь на півдорозі я усвідомила, що влетить мені все одно. Може, не так сильно влетить, як влетіло б, якби дід із бабою не знали, де я ночую, але сам факт ночівлі в домі «старого безбожника» під одним дахом із його молодим онуком (коли ти тринадцятирічна дівчинка) — аж ніяк не пом’якшувальна обставина.

Ліс навколо був удвічі мокрішим, ніж зазвичай, мав такий вигляд, наче на нього вилили небесні запаси води за все літо. Дорога перетворилась у суцільну смугу багнюки, а мої світло-коричневі кросівки стали темно-коричневими. У променях сонця, які продиралися між стовбурів і крон, роса виблискувала на траві й листі. Від того зелень набувала нових відтінків — блискітки, барви розсипалися між дерев, стрибали сонячні зайчики, а дрібні фіолетові-сині-білі-жовті квіточки попіднімали свої голови. Ліс отямився після вчорашньої негоди й усміхався.

А мені все одно було паскудно.

— Може, мені квітів бабусі нарвати? Хоч якось задобрити…

— Краще лопухів, — порадив Ніл. — Бачив якось, що твоя бабуся лопухи рвала під лісом, мабуть, їй суглоби болять.

Кілька разів я й сама бачила, як бабуся перед сном обмотує коліна лопухами. Вона жалілася на ревматизм, але вперто не їхала в лікарню, попри наполегливі вмовляння дітей, онуків і навіть діда-професора Антона Антоновича, який переконував у доцільності доказових наукових методів, а не лопухів.

Так чи інак, але додому я прийшла з повним оберемком великого, м’якого, мокрого листя лопухів. Дідусь із бабусею поралися в літній кухні, з відчинених дверей валив пар і дідове бурмотіння.

— Прийшла! — вигукнула бабуся і брязнула кришкою по баняку, у якому варила картоплю свиням.

Мене чекала важка розмова, і я вже бачила, що лопухи не допоможуть. Дід дивився так сердито, що на його старечих впалих щоках посмикувалися м’язи. Бабуся ж навпаки щоки надула, наче стримувала ними лайку, що норовила вилетіти з рота.

Але перш ніж сварити, мене погодували. Я впихала в себе пшоняну кашу й не наважувалася зізнатись, що вже поснідала Ніловим омлетом.

Досі пам’ятаю смак тієї каші. То був смак поганого передчуття. У роті гірчило так, що я заледве ковтала, але їла повільно, розтягувала, як могла. Знала: щойно закінчиться каша — почнеться прочуханка.

Так усе і сталось.

Бабуся з дідусем сіли за стіл навпроти. Чинно склали руки на стільниці й дивились. Мовчки довго-довго дивились, а тоді почалось…

Я стійко вислухала все. Про те, що така-сяка вештаюсь із дорослим хлопцем цілими днями по лісу. Про те, що геть клепки втратила, вже ночую в нього. Про те, що от трапиться Ніл у руки діду, то він йому вуха намне. (Через кілька років я переконалась, якими смішними були ті погрози, але тоді вони мене не усміхали).

У всій тій катавасії втішали дві речі. Перше: по телефону, схоже, дід на Ніла не сварився, напевне, був занадто шокованим. Друге: моїм батькам нічого не розповіли.

Проте я почула чітку погрозу:

— Вештатимешся із цим… цим… хлопцем далі, поїдеш до Львова, і скажемо твоїм батькам, щоби більше тебе не присилали в село!

Оце найгірше. Такого ніяк не можна було допустити! Щойно уявила, що більше сюди не приїду й не побачу Ніла, мало не розридалась.

Літо — його час. Літо — час для нас.

Бабуся похитала головою. Побачила вологу в моїх очах і якось зім’якла вся, зробилася теплішою, спокійнішою, лагіднішою. Навіть голос стишила, коли казала:

— Вікусю, ми ж за тебе турбуємось. Люди по селу плещуть про тебе всяке, негарно це. Та й ти сама розумієш, що ще замала, щоб із таким дорослим хлопцем дружити.

Оте «дружити» вона сказала з притиском, ясно було — не дружбу мала на увазі.

Я сиділа, опустивши голову. Щоки горіли так, що на них можна було яєчню посмажити. Навіть з батьками про таке говорити соромно, а то дід із бабою!