Глава 7. Калла

Моя бабуся обожнювала кімнатні квіти. Вся веранда їхнього з дідусем дому була заставлена вазонами у великих і маленьких горщиках. У найбільшому глиняному горшку, чи не пів метра в діаметрі, росла кімнатна троянда — стара, розлога, з огрублим віттям. Крім неї, був вазон із фіолетовими листочками, схожими на метеликів, ще один подорожникоподібний із багряним відтінком, «цибульки», які зацвітали рожевим. Я не знала назв тих квітів (підозрюю, бабуся теж ніколи назвами не цікавилась), знала хіба що каллу.

Ніжно-біла квітка з жовтою тичинкою завжди стояла на чільному місці на столику поруч із ключами від хати й молитовником дідуся. Її продовгасті, глянцеві темно-зелені листки з гостренькими кінчиками були в нас замість прогнозу погоди. Проходиш повз каллу, зирк — о, дощ буде.

— Дощ буде! Не вештайся сьогодні ніде, — гукнула мені бабуся, помітивши, що з кінчика листка калли звисає прозора краплинка.

Я й сама бачила, що зранку калла почала плакати, але змінювати свої плани не збиралась. Досить того, що промарнувала пів літа морем.

Ніл збирався повернутись у Київ раніше, ніж зазвичай — його чекала робота. Тож мені хотілося встигнути провести з ним якомога більше часу.

Ми побачилися ближче до вечора. Дід почувався зле, за ним і за роботою в садах був потрібен догляд, тому Ніл не міг цілий день вирватися з дому.

Ми ніколи не домовлялися, де точно і в якій порі зустрінемось. Я встигла обійти всі його улюблені місцинки, перекусила канапками на одній милій галявині, попила води з джерела в гущавині і врешті пішла відпочити на горбочку під липою. Побачила його здалеку. Він йшов геть стомленим, з опущеними плечима і, чогось, не в гуморі.

— Так і знав, що ти сьогодні прийдеш. Не бачила, що на дощ збирається?

Небо над нами супилось, Ніл супився, але мого настрою це не зіпсувало. Головне, що я сьогодні теж його побачила.

— Погуляємо й розкажете мені ще про хмарочоси з лісом?

— Ти ще довго на мене викатимеш?

Усе йому було не так.

— Довго. Скільки захочу! Не можна?

— Гаразд, ходи трохи прогуляємося до ялинок, а тоді я проведу тебе додому.

Ялинки росли зовсім неподалік, від липи до них було не більш як триста метрів лісовою стежкою. Далі та стежка вела в саму гущавину, до соснових насаджень і великого лісища, але туди ми не збиралися йти.

Ніл не мав натхнення для розмов, тож і я мовчала. Він був колючим, як великі і дрібні ялинки, до яких повів. Я бачила, що йому зовсім не охота гуляти, але пішов зі мною, щоб відв’язалась.

Ялинки залишалися такими самими, що й вчора чи пів місяця тому — темно-зеленими, пухнастими, гостроверхими. Нічого цікавого не було в тому, щоб стояти й дивитися на них, але ми стояли й дивились. А коли набридло, я обережно стиха спитала:

— У вас щось трапилося?

Ніл відповів не одразу. Подумав, а тоді зізнався:

— Дід дуже хворий. Сьогодні не впізнав мене.

— Він помре?

Мені бракувало тактовності, але не бракувало чесності. Хіба не краще говорити прямо, а не шукати м’які маловартісні слова?

Ніл не повернув до мене голови, але скосив очі. Лівий кутик його губ смикнувся ледь-ледь.

— Помре. Можливо, не найближчим часом, але помре. Його хвороба не лікується. Не знаю, що робити.

Перед ним поставав виклик. З одного боку, мрія. Хмарочоси-ліси, кар’єра архітектора. З іншого боку, спадок дідуся і місця, які не хотілося покидати назовсім. Ніл був єдиним спадкоємцем будинку, старенького автомобіля, сільськогосподарської техніки, полів і садів із малиною, полуницею, смородиною, яблуками. Дід заповів усе внуку, навіть одного яблука не планував подарувати доньці, яка у своїй зайнятості не знаходила часу на батька.

— Ви будете багатим, — сказала я.

— Я мрію про інше. Але й так просто залишити все, що власними руками здобув дід, не можу.

Якби я на ту пору була старшою, збагаченою життєвим досвідом, щось порадила б. Але я зовсім не знала, що сказати. Тому заходилася розповідати, як учора мало не впала в криницю і порвала свої улюблені шорти (трохи перебільшила, шорти улюбленими не були).

Ніл усміхнувся і за звичкою підняв лице догори. На його усмішку впали перші дрібні краплі, а потім як гупнуло!

Гроза підібралася непомітно.

— Ну от, — констатував він. — Ходімо швидше.

Ми побігли стежкою і дісталися дороги, коли морось перетворилась у зливу. Гриміло, блискало просто над кронами лісу й нашими головами. Ніл невдоволено пхикнув і запропонував:

— Ходімо до мене. До тебе далеко, небезпечно лісом йти в таку непогоду, а потім мені ще й вертатися. Перечекаєш грозу, і тоді я проведу тебе.

— Ви можете йти до себе, а я швиденько побіжу.

— Аякже. Я не відпущу тебе саму.

Мені було незручно від перспективи несподіваного гостювання, але й страх як цікаво!

До будинку Нілового діда ми добігли за три хвилини, але встигли змокнути. Коли зайшли в дім, на мені не залишалося нічого сухого, навіть білизна промокла.

— Побудь тут, я зараз принесу рушники й сухий одяг.

Кімната, у якій він мене залишив, вочевидь, вважалася вітальнею. В одному кутку стояла мурована, вкрита коричневим кахлем пічка. В іншому були дерев’яні сходи на другий поверх. Я хотіла сісти на диван під вікном, але побоялася його намочити, тому стовбичила посеред кімнати й ляскала зубами.

Літній дощ лише спочатку здається теплим. Справжня злива відчувається так, наче на тіло ллються потоки води прямісінько з небесного холодильника. Брр, одним словом. Після купання в цьому льодяному душі все моє тіло вкрилося густими сиротами, тож коли Ніл приніс здоровенний махровий рушник і свій теплий спортивний костюм, я з радощів мало не кинулася переодягатись перед ним.

Потім, звісно, згадала про пристойність і побагряніла від своїх нестримних радощів.

— Можеш переодягтися в отій кімнаті, — він кивнув на двері поруч зі сходами.

— А, гаразд… Дякую. А ваш дідусь? Він вдома?

— Він у своїй кімнаті, спить. Я щойно зазирнув до нього.