Глава 6. Капуста

Дівчатка вірять не лише ромашкам. Ще, наприклад, довіряють капусті. Їстимеш багато капусти — груди виростуть великими.

Я від усієї душі ненавиджу капусту ще відтоді, як бабуся змусила її сапати й полоти. Попри те, що капусту сапала й полола саме я, вона вижила. Коли батьки приїхали під кінець літа, взяли додому не тільки мене, а й трохи капусти.

Не знаю, зобов’язана цим їй чи гарній генетиці, але в тринадцять я носила бюстгальтер-двієчку (у двадцять три, щоправда, розмір той самий — рости далі груди відмовились).

Коли ми з батьками поїхали на море в Одесу, мені було незручно й незвично вперше носити груди в купальнику. Здавалось, що всі витріщаються. Навколо валялося повно напівголих тіл, тілець і тілиськ, поскладаних штабелями на пляжі, та я почувалася так, наче вивищуюсь над тими тілами і впадаю в око кожному. А все через новенький купальник і груди другого розміру.

Звісно ж, то був міраж. Навколо випиналося ще більше грудей ефектніших розмірів. Я просто була ще одним тілом серед інших тіл, не яскравішим, не примітнішим, ніж решта. Проте там, серед натовпу, груди хотілося кудись сховати. То лише перед Нілом потім я їх всіляко вип’ячувала.

У наших краях літо видалося дощовим, але на півдні було багато сонця, чому я не зраділа. Мама, тато й сестра воліли цілими днями пектися на пляжі і плескатись у водичці серед купи інших людей. На мою думку, це було вкрай негігієнічно. Люди заходили у воду брудними і спітнілими, хтось міг надзюрити, а потім ти пірнаєш, та вода — тобі в лице. Фу, гидота.

Море, звичайно, не ванна, але хіба воно встигало очиститися біля берега?

Частково через боязнь води, частково з міркувань гігієни я не заходила в море далі, ніж по щиколотки (та й те робила з огидою). Найдужче ж у всьому тому відпочинку мені подобалося фотографуватися з пам’ятниками. Я перефотографувалася з кожною статуєю, яку тільки знаходила в місті, — так відтягувала час, лиш би довше не йти на пляж.

А ще уявляла, як би добре зараз було опинитись у прохолодних обіймах Ніла… Тобто, лісу. У прохолодних обіймах лісу.

Разом із грудьми в мене виросли думки, мрії, фантазії. Тепер я дозволяла їм розгулятися, дозволяла собі почуватися трішки старшою. Фантазії незмінно вели мене до нього, хлопця, який малював листя дерев і кущів третє літо підряд (а може, довше, я ніколи не запитувала, чи давно він цим займається).

Втім саме того літа, коли приїхала з другим розміром грудей, нарешті спитала:

— Навіщо ви знову малюєте листя?

Ніл сидів під ліщиновим кущем. Кілька альбомних аркушів уже були розмальовані листям, на одному фактурно й мікроскопічно точно відобразилася кора. Штрихи, які якраз випурхували з-під олівця, перетворювалися на недостиглі горішки в коконі зі світло-зелених листочків.

— Хочу відчути ліс, стати його частиною.

— Навіщо?

— Я маю мрію.

Він відклав альбом, завів руки за спину і сперся об землю.

— Мені шкода людей, які не бувають у лісі, які втратили зв’язок із природою чи й не набули його. Місто забуло про первозданність. Воно механічне, сіре, неживе. Я мрію про живі міста, з яких не треба буде тікати в село, щоб подихати свіжим повітрям.

— Міста, у яких буде багато парків? — зовсім не до теми вставила я.

— Парки — це лише макети, маленькі невдалі копії лісу. Я хочу, щоб люди могли бачити листя, стовбури дерев, горішки, ягоди чи плоди, просто вийшовши на балкон свого хмарочоса, — спочатку Ніл пояснював простими словами, щоб я розуміла, але скоро його занесло в далекі гавані. — Це несправедливо, коли центром композиції міста стає бетон, а натуральність, природність змушена ховатися в закутках. Несправедливо, коли дерева висаджують на вільних клаптях землі між хмарочосами, а не хмарочоси будують між деревами. Люди живуть посеред штучності і стають штучними. Ти ж теж із міста… Твоє місто, може, більше з каменю, ніж із бетону. Але камінь так само глухий. Він не дихає. Як людині дихати, коли вона закована в чотирьох глухих, парких влітку й холодних взимку стінах? Я хочу, щоб люди в містах дихали.

— І тому малюєте листочки? — я спитала обережно, сіла навпроти, постеливши на землю свою джинсову курточку.

— Можна сказати й так. Я хочу побудувати хмарочос, який став би таким собі вертикальним лісом. Ось побачиш, ще десяток років — і такі будинки з’являтимуться у всіх куточках світу. Вони поглинатимуть більше вуглекислого газу, ніж вироблятимуть, на балконах і дахах ростимуть сади, ліси, клумби. Уяви такі собі Висячі сади Семіраміди в центрі кількамільйонного мегаполіса! А неподалік — ще одні, і ще, і ще… Може, за кількадесят років кожен будинок буде таким, і ми забудемо про цей залізобетонний несмак. Найкращі архітектори зі всього світу вже зараз працюють над такими проєктами, і я мрію стати одним з них… Або ось ще. Чи не можна «виростити» будинок із дерев, а не будувати? Дехто висуває такі припущення, але тут справа за генною інженерією…

Ніл говорив і говорив, а я слухала з роззявленим ротом. Виявилося, що дивний негарний хлопець, який щоліта змальовує листя в нашому забитому селі, плекає грандіозні мрії. Мені здавалося це дивним і трохи смішним. А ще вражало. Я ще не знала, як пишатимусь ним, коли його разом із колегами-архітекторами запросять у велике нью-йоркське архітектурне бюро завдяки їхньому сміливому проєкту.

Тоді я підсміювалася з себе. Бо треба ж таке — де він, а де я? Талановитий молодий архітектор, який мріє про лісові хмарочоси, і тринадцятирічне дівча, яке думає тільки про свій другий розмір грудей.

Так чи інак, зараз ми обоє були в цьому лісі. Лише ми, і ні душі навколо.

— Розкажіть мені ще, — попросила я. — Як би виглядала ваша квартира в такому хмарочосі?

То була наша найзмістовніша й найдовша розмова за весь час у лісі. Ніл закинув голову догори, дивився на небо, якого зовсім трохи проступало між кронами дерев. Думав про щось кілька хвилин. Тихо відповів:

— Не все, чого б я хотів, поки що можна втілити, але я мріяв би прокидатися у вітряний день від того, що в шибку б’є осикова гілка. У березні я виходив би на балкон, щоб посидіти під вербою, всіяною м’якими котиками, а травневими вечорами слухав би хрущів над яблунею чи вишнею. Прямо в моїй спальні з підлоги ріс би бонсай, наприклад, із сосни. У ванній стінами плівся б плющ… Ні, плющ — це занадто. До того ж, непрактично. Нехай там буде ще один бонсай. Або, наприклад, карликова береза.