Глава 5. Ромашки

Любить, не любить, любить, не любить.

Гадання на ромашці — перше, чого навчаєшся в селі, коли трапляється погуляти полем чи садом (якщо ти маленька дівчинка й маєш таємний об’єкт обожнювання).

Скільки б я не гадала, ромашки повторювали мені: «Не любить». Я втішала себе тим, що ті ромашки — браковані.

На початку серпня до дідуся і бабусі з Києва приїхала тітка Валентина з дочкою Інною. Моїй двоюрідній сестрі було п’ятнадцять, але з манікюром і завжди напомадженими губами вона мала такий вигляд, наче давно повнолітня.

Та й поводилась, правду кажучи, теж. У неї були цигарки, і коли хотіла покурити, незмінно кликала мене з собою в ролі алібі — наче ми пішли прогулятися селом і зараз повернемось, а насправді просто ховалися за сараєм і курили. Оскільки пачка цигарок була лише одна, а вистачити її мало на півтора тижня, на одне куріння припадало кілька затяжок. Інна робила ті затяжки правильно, зі знанням справи, а я лише імітувала куріння, щоб здатись теж дорослою — разок набирала диму в рот, тримала кілька секунд і випускала. Потім ввічливо відмовлялась, мовляв, мені й одного разу досить. До того я не пробувала курити й далі не мала наміру це робити, але, як завжди, боялася здатися дурною і смішною, сказавши правду.

Ніл якось насварився на мене за подібні витівки (вже не пам’ятаю, що тоді спровокувало цю тираду):

— Смішною можна бути тільки якщо вдаєш із себе когось іншого. Ти не смішна, коли ти — це ти. Вікторіє. Переставай корчити з себе казна-що.

Так багато слів за один раз він говорив нечасто, але ще рідше звертався до мене на ім’я. Частіше я була для нього дівчинкою-африканським-озером. Через те ця порада запам’яталася мені дуже, хоч і звучала образливо.

Інна, звісно ж, розуміла, що курчиня з мене ніяка. Та й компаньйонкою для неї я була такою собі. Трохи згорда вона кликала мене малявкою, а ще, коли я чогось не знала чи не розуміла, могла прокоментувати:

— Село!

Здавалося б, чого ображатися на одне слово? Тим паче ми обидві саме були в селі. А мені страх як образливо ставало!

Взагалі тепер я її вичитала б за таке, бо життя навчило, що люди діляться на розумних і нерозумних у населених пунктах усіх типів. У її Києві, певна, теж багатенько є дурних. От приїде вона до Львова, не знатиме, що таке драглі чи андрути, а я їй гмикну:

— Столиця!

Але найбільшої образи Інна мені завдала не своїми зневажливими словечками.

Їй у селі було страшно нудно. Тому одного разу, коли я намилилася до лісу, вона попленталася зі мною. Я відмовляла її комарами, дикими кабанами, поганою дорогою, навіть використала важку артилерію — відсутність біотуалетів! Проте сестра лише скривилася, все одно пішла.

Ніл був моїм секретом, а секретами не діляться з діставучими двоюрідними сестрами. Тому я навмисне повела її заплутаними лісовими стежками, ми ходили кругами, зигзагами, проходили повз одні й ті самі галявини, а я запевняла, що от-от доберемося до однієї милої місцини.

Випадково добралися. Я звернула на стежку, якою раніше не ходила, і ми вийшли до поля над дорогою, поодаль від Нілового хутора й дому наших діда-баби.

Галявинку всівали дрібні ромашки.

Любить, не любить, любить, не любить.

Якийсь крутий старшокласник-баскетболіст Інну любив, і молодий вчитель-практикант теж, і сусід-студент, який жив у квартирі навпроти… Я думаю, вона шахраювала з тими ромашками.

Я ж ворожила лише на одного, і той був до мене байдужим, на ромашкову думку.

Ми повернулися додому такі стомлені, як після бабиних буряків. Я мала щире сподівання, що Інна нагулялася на кілька літ уперед і дасть мені спокій. Проте наступного ранку вона знову надумала скласти мені компанію, та ще й зробила це вкрай підступно — тихцем пішла слідом, а нагнала мене вже в лісі.

— То куди ти сьогодні? Не кажи, що знову до ромашок.

От відчувала щось, підозрювала, не інакше.

— Нє, до вовчих ягід.

Я справді повела її в одну місцинку, де росли кущі вовчої ягоди. Труїти не збиралась, не подумайте, просто місце мені подобалось, а от Ніл його не любив. Звідки ж мені було знати, що свої листочки того дня він захоче малювати саме там?!

Наближаючись до галявини, Інна закурила. Я спочатку насварилася, бо не треба курити в лісі, але врешті зробила й собі затяжку. З цигаркою в пальцях і повним ротом диму прямо й постала перед темними дрібними очима Ніла.

Я закашлялася, він примружився. Інна розцвіла.

— Так і знала! — вигукнула вона. — Це твій хлопець? Познайомиш?

Він склав руки на грудях і звів брови. Я почервоніла. Не пригадую дослівно, що белькотіла, але сяк-так пояснила, що її припущення далеке від реальності. На жаль (цього не сказала).

Який хлопець?! Мені лише дванадцять! А він уже он четвертий курс закінчив! І взагалі… ми тут просто… просто… говоримо.

Мабуть, мої слова звучали приблизно так.

— Ну ні, то ні. — Вона стенула плечима й сама підійшла до Ніла. — Я Інна.

Як же мені тоді хотілось ушкварити її чимось по голові! І його теж, до речі, бо він ввічливо з нею познайомився, представився, навіть сказав:

— Дуже приємно.

От мені ніколи не казав, що йому приємно. Хіба що… Ну, того разу, коли справді було приємно.

Але до того разу були ще роки!

Інна всілася на плед поруч із Нілом і любенько собі почала знайомство. А що, а як, а звідки? О, теж із Києва?..

Я слухала й передчувала, що зараз у мене дим із вух піде — так сердилася. Моя сестра не могла двох слів докупи зв’язати, коли брат діда, академік Антон Антонович, екзаменував її про те, що вона бачила в природничому музеї, а тут на тобі, як щебетала! І там вона була, і таке-то вона знає, і туди ходила…

Найгірше, що Ніл слухав її не ліниво, як мене, а уважно, навіть щось запитував і про щось сперечався. Я почувалася зайвою, недоречною. Приший кобилі хвіст.

Інна, звісно ж, була старшою за мене, він міг задивлятися на неї, як на дівчину. Вона жила в Києві, його місті, спільні теми знайшлися. То що я взагалі там робила?