Глава 4. Липа. Мед

Другого літа ми провели разом менше часу, ніж мені хотілося б. І водночас то було літо щирого й дивного приятелювання. Більше говорили, ніж мовчали. Більше сиділи, ніж ходили. Більше дивилися навколо — Ніл нарешті висунув носа зі свого альбому, а я перестала на нього витріщатися (гаразд, не зовсім перестала, але іноді переставала).

Ми частенько сиділи на горбочку під липою з того краю лісу, що виходив до колишнього хутора. Горбочок був затишним, оточеним невеликими кущами дикої малини (чи знаєте ви, що дика лісова малина в мільярд разів смачніша, солодша за окультурену?). Нас у тому затишному куточку було важко розгледіти, але ми бачили хутір як на долоні.

Здалеку я нарешті змогла роздивитися будинок діда-плантатора й неабияк здивувалась. На ту пору більшість хат у селі були саме хатами, а не будинками — без ванної і туалету, побіленими, з синіми вікнами, мали один поверх і шиферний дах. Але житло Нілового діда скидалося на справжній маєток! Будинок, мурований із коричневої цегли, мав два поверхи, коричневі віконні рами, череп’яний дах, а навколо його оточував мур із каменю, який язик не повертався назвати простим парканом.

— Це дід років десять тому перебудував усе, — пояснив Ніл. — Раніше то була звичайна хата, як у всіх.

— А для чого перебудував?

— Для того, для чого чоловіки все роблять. Для жінки. Моя бабуся давно померла, а він був знайшов нову дружину. Вона протрималася недовго, за два роки пішла від нього, але будинок довелося довести до ладу.

Ми сиділи під липою, яка вже перецвіла, але мені вчувався солодкий запах цвіту. Хотілося меду — в’язкого, кольору червоного золота, м’якого й ніжного. Я розповіла про своє раптове бажання, і наступного разу Ніл прийшов зі свіжим медом.

У його діда стояли кілька вуликів, не багато, не на продаж, але собі вистачало. Ну, і пригостити мене.

— Смачно!

— Ти забруднилась.

Я намагалася пити мед із маленької баночки. Вітер теліпав моїм волоссям, волосинки втрапляли в мед і залишали липкі сліди на щоках. Я була вся в меду, солодка й липка.

… Іншим разом під липою мене вжалила бджола, і я не гуляла більше лісом у шортах чи сукні (ну, рік чи два, до того часу, доки не захотіла бути гарною для Ніла).

Про комарів узагалі мовчу. Вони були нестерпними. Ніл їх не боявся тільки тому, що не лишав їм на поталу і клаптя голого тіла, окрім рук і обличчя. Він завжди ходив у штанах і сорочці на довгий рукав, туго замотував шию шаликом. Я так і не впевнилася, це було ознакою стилю чи передбачливим захистом від кровопивць. Коли я вкотре танцювала на місці, силкуючись відбитися від огидних комах, він не втерпів і простягнув мені крем.

— Натри шкіру, допоможе.

Крем від комарів пахнув прокислими огірками — огидніше не буває, можливо, саме тому виявився помічним. Я сіла на пеньок, старанно намазала руки, лице. Нахилилася, щоб натерти кремом литки, і глипнула на Ніла. Він подивився якось дивно, похитав головою сам до себе і відвернувся.

Мені добре запам’ятався його погляд. Тоді я його не зрозуміла, але розумію тепер. Потемнілі, посоловілі очі помітили дівчинку, яка дорослішає.

— Ти знаєш, де беруться комарі? — спитав Ніл, продовжуючи дивитися в інший бік.

— Де?

— Проводять всю зиму личинками в мулі, на дні ставків чи озер. Водяні істоти, по суті.

— А-а…

— А ще кусаються лише самиці, самці комарів п’ють квітковий нектар.

Він говорив про комарів, аби що-небудь казати, аби не мовчати. Я цю розмову підтримати не могла, бо нічого про комарів не знала, тому розповіла про інше:

— Дивіться, мурахи!

Під деревом випнувся мурашник з великими мурахами, не отими дрібними й червоними, а гігантськими! Таких мурах рідко побачиш поза лісом, але одного разу ми з Сергійком на них натрапили неподалік від городу, він і навчив мене, що треба робити.

Я підбігла до мурашника і швидко кілька разів плеснула зверху по ньому долонею, а тоді піднесла руку до носа. Терпкий, дражливий аромат вдарив у ніздрі. Сергійко запевняв, що так робити — корисно для здоров’я.

Ніл прокоментував:

— Варварство.

Мені чогось стало образливо від такої характеристики моєї, як здавалось, розумної дії. Сергійку чи Христі у відповідь на таке зауваження я показала б язика. Але з Нілом так не могла. Він, як-не-як був дорослим, я навіть викала на нього. Викала вже не з ввічливості, а просто тому, що подобалось. Цим наче зайвий раз підкреслювала, що проводжу час не з якимось зеленим пуп’янком, як сама, а з дорослим хлопцем. У дванадцять дівчинці незмінно лестить, що вона цікава для старшого хлопця. Можливо, я ще не розуміла цієї істини, але вже відчувала її.

Я сама собі здавалася дорослішою, коли була поруч з ним. Мені ще не мріялося про якусь «справжню» дорослість, але так подобалося говорити з Нілом про серйозні і важливі теми, слухати, коли він розповідав про навчання, про Київ, про роботу на дідових полях, про комарів, врешті.

Ніл мав час на розмови зі мною, на блукання лісом. Він мало займався фізичною працею — хіба зрідка допомагав збирати малину, полуниці чи яблука. Частіше наглядав за найманими робітниками замість діда, коли той сильно нездужав.

Від бабусі я почула, що в селі поговорюють, наче в місцевого плантатора старечий маразм. Ніл же назвав цю хворобу по-іншому — деменція.

У діда траплялися періоди світлого розуму й періоди потьмареного, але він почувався фізично здоровим, тому міг наглядати за своїми полями. Однак що далі, то частішали випадки потьмарення. Тому Ніл і проводив з ним канікули, щоб бути поруч і допомагати. Восени, взимку й навесні, коли не міг приїздити, за хворим за невелику плату наглядала далека родичка.

Судячи з того, скільки часу Ніл вештався зі мною і без мене лісом, я погано уявляю, коли він встигав допомагати дідові.

Інших друзів у селі він не мав. Сільські хлопці й дівчата його віку навіть на канікулах не бажали покидати місто, зазвичай шукали підробітки. Ті, хто не вчився, їздив по заробітках. Залишалися лише дівчата, які рано вийшли заміж, і хлопці, які цілими днями без діла вешталися з пляшкою пива. Не дивно, що Ніл надав перевагу дванадцятирічному пуп’янку.