Глава 3. Омела

Я стала надокучливою мушкою, яка не давала йому спокою. Або ж ще гірше — омелою, напівпаразитом, який вівся на його кроні й тягне соки.

Іноді мені здавалось, що своїми балачками я випиваю з Ніла всю енергію. Таким уже він млявим ставав, так уже мляво дивився!

Тактовно й розумно з мого боку було б проявити чемність і перестати вештатися лісом у пошуках двадцятирічного хлопця, з яким у мене нічогісінько спільного.

Я не проявляла такого такту й розуму, а й далі ходила в ліс. Пригостила його вишнями, і наступного разу він прийшов із малиною. А ще через раз важко зітхнув, відклав свій альбом, розмальований листочками і травинками, спробував від мене відв’язатись:

— Як ти тільки щоразу мене знаходиш?

Мене вело серце, але я відповіла:

— Хто шукає, той знайде.

Цю фразочку любив повторювати дідусь, і вона ось як вчасно мені стала в пригоді.

Ніл насупився, про щось думав, аж доки не заявив:

— Якщо нас разом побачать, отримаєш на горіхи від свого діда.

Він намагався мені пояснити, що я йому надокучаю, що мені краще бавитися з однолітками, та й взагалі небезпечно для дівчинки мого віку блукати лісом. Я вдавала, що не розумію, і приходила знову.

До кінця літа нас не побачили. Дідусь із бабусею не особливо зважали на мою відсутність, гадаючи, що я вештаюсь з іншими дітлахами по селу. Сергійко мене не здав, бо я теж прикривала його витівки — ні словечком не обмовилася про цигарки за руїнами колгоспної ферми. Христя мовчала, бо не знала, де я ходжу і що відбувається. Їй було вісім, і вона ще нічого не розуміла в житті.

У лісі росло повно омели на деревах. Ніл розповів мені, що зелені кулясті кущі на гілках — то такий паразитичний організм, болячка, як рак у людини. Я ж не знала, я ж думала, що то просто гарна прикраса для дерева! Або щось на зразок хатньої тваринки, яку дерево гладить своїми гілочками.

Коли Нілу набридало сидіти на одному місці, ми ходили лісом. Він зітхав, дивився на мене скоса. Приречений на моє товариство, починав потроху розповідати що-небудь. Про омелу. Про дерева, які знав. Про місцевість.

Мама вчила мене географії, але найважливіший географічний урок дав мені Ніл.

— Раз ти вже ходиш тут цілими днями, намалюю тобі приблизну мапу лісу, щоб не заблукала.

(Ні, не це був найважливіший географічний урок, найцінніше він сказав іншим разом, за багато років після того літа).

А тоді вирвав аркуш зі свого альбому.

Ліс, у якому ми зустрічалися, був не так щоб зовсім великим і серйозним лісищем, а лише невеликим лісочком. Він тягнувся смугою завширшки кілометрів два від центральної сільської дороги й аж ген-ген, вливався в справжній величезний ліс. Ту смугу перетинала дорога й численні стежини, витоптані ногами тих, хто, як і я, любить ходити навпростець.

Лісок був природною межею, ним закінчувалось село, хата моїх дідуся і бабусі стояла однією з крайніх. Місцевість, де жив дід Ніла, вважалася хутором. Від нашого села її відрізав цей лісок, а від сусіднього — кілометри поля, яке давно ніхто не орав. Частину тих кілометрів дід Ніла прибрав собі до рук для вирощування ягід, але багато чистого поля ще залишилось.

Оце все намалював Ніл, позначивши на «мапі» дорогу й кілька стежок, які добре знав. Малюнок досі в мене є, лежить у скриньці важливих спогадів.

Тоді ж я ним не користувалась. Ніколи не брала з собою до лісу. Блукати — цікавіше. Про те, що загублюся зовсім, не переймалася — якщо два кілометри, то рано чи пізно вийду з того боку. Головне, не звертати ліворуч, щоб не дійти ген-ген у великий лісище.

Ми блукали стежками й дорогою, а вкінці Ніл проводив мене до краю лісу. Стояв потім, підперши стовбур старого крихкого дуба, дивився вслід. Я ніколи не озиралась, але завше відчувала спиною його погляд.

Цікаво, про що він думав у ці хвилини? Мабуть, про те, як спекатися мене, і про те, навіщо він взагалі зі мною возиться.

Я була в його очах дитиною. Смішною, набридливою дитиною, не інакше. Як дорослий хлопець, Ніл точно бачив ризики, точно розумів, що здійметься, якщо нас хтось побачить разом.

Задля уточнення маю сказати, що й поводився він зі мною саме як із дитиною. У мені тоді ще не можна було розгледіти дівчину, а коли ознаки статі, назвімо це так, почали проявлятися чіткіше від літа до літа, я все одно залишалася в його очах незрілим пуп’янком, а не свіжою квіткою.

Ніл не торкався мене й кінчиком мізинця аж до того самого літа, коли помер його дід, до лежання на сіні.

Нашого першого літа я і не думала про торкання чи щось таке. Здавалася собі дорослою, а на ділі ще любила дивитися мультфільми.

Батьки забрали нас із сестрою додому в середині серпня. Приїхали без попередження, я навіть не встигла попрощатись із Нілом. Хоча якби й попередили, не знати, чи ходила б прощатись. Не бачила в тому нічого важливого, нічого потрібного.

Він просто був тим, з ким я не нудьгувала, і не більше. Про більше я замислилася набагато пізніше.

***

Восени в шкільному класі я заледве впізнала деяких однокласниць. Діти, особливо дівчатка, у цьому віці ростуть швидко, змінюються погодинно. В одинадцять-дванадцять років в організмі мовби вмикається кнопка, запускається механізм, який повільно перетворює дівчинку на жінку.

Я цих змін ще не відчувала, але бачила по однокласницях. У цих дівчаток очі світилися від закоханостей у літніх хлопчиків, з якими вони тепер щотижня говорять по маминому телефону. У цих дівчаток випиналися груди, зодягнені в рожеві бюстальтери-нулики з купою поролону. У цих дівчаток з’являлися перші помади й тіні для повік. А ще з’являлися місячні, і цим дівчатка пишалися більше, ніж тінями, помадами й літніми хлопчиками.

Було модно підкреслити, що ти вже доросла, а ніщо так не говорить про дорослість, як пекельний біль у животі й червона рідина, яка з тебе тече. Принаймні нам, чомусь, так здавалось.

Мама провела зі мною бесіду з цього приводу незадовго до мого дванадцятиріччя. Я чекала дорослості з трепетом і передчуттям, бо набридли вихваляння однокласниць, хотілося їх заткнути. Одна мені сказала: