Глава 2. Вишні

Якщо дідусь вчив мене ввічливості, а тато чесності, то чого вчили мама й бабуся?

Бабуся вчила ліпити вареники. Мама вчила географії, вона в мене вчителька. Жінки завжди навчають практичніших речей, чи не так?

Я не дуже любила навчатись, зі всієї шкільної науки мене цікавили рівно дві теми — Великі географічні відкриття і класична література. Обидві теми давали змогу мандрувати у фантазіях, плюс професія мами, тож хіба був у мене інший варіант, ніж вирости і працювати у сфері туризму?

Смішно вийшло — дівчинка, яка провела все дитинство в селі, далі лісу й маєтку, що за ним, не подорожувала, вирішила пов’язати життя з великим світом.

Але до того часу було ще довго. Поки що, у свої одинадцять, я мала лише літо, багацько вишень і трохи черешень.

Дідусь Ніла був місцевим фермером чи плантатором, як жартома казали в селі. Він не вирощував пшениці, не вигодовував корів чи свиней, але засадив садовиною широченні поля навколо свого будинку. Там росли яблука і груші, сливи й абрикоси, горіхи і виноград, та найбільше було малини, смородини, полуниць. В об’їзд лісу через сусіднє село до Нілового діда мало не щодня влітку прибували мікроавтобуси й автомобілі, щоб забрати садовину. На поля в пору дозрівання тої чи іншої ягоди сходилося пів села, щоб заробити копійчину. Моя бабуся теж поривалась якось піти, але одного дідового погляду вистачило, щоб віднадити її від такої думки.

У мого діда росли лише вишні. Тому я думаю, що то була звичайнісінька заздрість. Дід заздрив плантатору. Вишень росло багато — повен сад.

Інші дерева й кущі не приймались. Можливо, агресивно налаштовані вишні виживали зі своєї території конкурентів.

Щоправда, росла одна черешня. Стара, висока й нещасна. На початку червня її обсипало яскраво-червоними ягодами зовсім як мене яскраво-червоними цятками, коли захворіла вітрянкою. Я свій висип тоді чесала й довбала сама, а от її довбали горобці і шпаки. Через тих метикуватих пташок нам, дітям, майже не діставалося черешень. Ми мали лише драбину, а вони — крила. Спробуй конкурувати з тим, хто має крила!

Сезон черешні минав швидко, вона видихала полегшено, коли ми з пташками давали їй спокій і переходили до вишень.

Молоді і старі вишеньки плодилися в дідовому саду самі. Він періодично зрізав зайві, щоб сад не став хащами, але дерев усе одно залишалося достатньо, щоб усім внукам вистачило.

Внуків у наших дідуся і бабусі було аж дев’ятеро, але головних, тих, хто приїжджав щоліта, лише троє: ми з моєю молодшою сестрою Христиною і наш двоюрідний брат Сєрьожа з Полісся (потім він став Сергієм, та й тоді ми всі кликали його Сергійком, хоч він і дувся, наполягав на варіанті Сєрьожа).

Чому приїжджав Сергійко, я взагалі не розуміла. У нього ж удома пів літа — чорниці! Йди в ліс, збирай і їж, скільки душа забажає!.. Не розуміла рівно доти, доки сама якось не пішла з бабусею на пів дня до лісу по чорниці, але це вже інша історія, як то кажуть. Проте після того випадку мені цілком ставало зрозуміло, чому Сергійко тікав на літо до діда, в якого лише вишні.

Бувало, посідаємо всі втрьох на вишнях, їмо й перегукуємось.

— За правим бортом лелеки летять! — кричить двоюрідний брат. — За лівим бортом маршрутка!

Я не вчилася його піратської лексики, доки не прочитала «Серця трьох» і по діагоналі «Мобі Діка». Тоді вже могла й докинути слівце, переважно недоречне, але іноді й виходило щось таке:

— Полундра, наближається шторм! Гни швидше щоглу, беремо вишні й несімо бабі в камбуз, щоб скоро були вареники!

Може, не всі словечка я взяла з книжок, але дуже пишалася, що знаю їх тепер. Не хотіла бути смішною недотепою, яка не вміє брату відповісти. Я ж казала? Завжди боялася здатися смішною, але так уже якось воно виходить, що найсмішнішою виглядаєш тоді, коли боїшся такою здаватись.

З мене часто посміювались. Усі, крім Ніла. У нього почуття гумору взагалі не було.

У кінці липня — на початку серпня, коли завершувався сезон чорниць і ще не почався сезон копання картоплі, до дідуся і бабусі приїздила інша родина. Частіше — мої тітки й дядьки з Києва, Житомира, Тернополя і Червонограда. То були тітка Марина з дядьком Юрою (батьки Сергійка), дядько Петро з дружиною Юлією і трьома синами — Сашком, Марком і Павликом, тітка Валентина з дочкою Інною, тітка Лариса з дядьком Романом і двійнятами — Данилком і Даринкою.

З-під Херсона приїжджав брат дідуся Борис із кавунами, динями, персиками, помідорами. А з Києва — інший брат, професор Антон Антонович, з повчаннями про екологічну кризу, раціональне використання продуктів харчування і шкідливість для екології тваринництва як галузі промисловості (про це останнє він якось розповідав бабусі, коли вона патрала курку для супу).

Я добре знала всю-всю родину, і вся-вся родина добре знала мене. Хоча тоді, з того самого літа, родина мене рідко бачила. Я надавала перевагу не їхньому товариству, а Ніловому.

Коли я тікала з дому в ліс, потім незмінно чула дідове:

— Не братайся з тим безбожником!

У нього дід Ніла був незмінно безбожником, бо в церкву не ходив, і сам Ніл безбожником став (хоч так-то він взагалі архітектор за спеціальністю, як я дізналася пізніше).

Діду я не суперечила. Я взагалі ніколи не перечила дорослим. Але робила по-своєму. Це дуже зручно, спробуйте якось — послухайте-послухайте, що вам кажуть, а робіть так, як забажаєте.

***

Вдруге ми побачилися з Нілом у пору, коли майже всі вишні перебули. Я шукала його в лісі весь червень, але не знайшла. Як дізналася потім, він їздив до Києва здавати сесію.

Взагалі-то й тієї першої літньої суботи його тут не мало б бути. Ніл спокійно й щасливо із самого народження жив серед автомобілів, голубів, бетону й закликів купити смачну шаурму. Був дитиною міста, як і я, але так само проводив літні місяці в діда.

Чому ми не зустрілися раніше? Бо раніше мене не тягнуло до лісу, а на інший бік лісу — тим паче.

Отож тієї суботи його в селі не мало бути, адже зазвичай він приїздив опісля здачі іспитів. Того літа все пішло не за планом, бо дідусь важко захворів, і Ніл, як найвідповідальніший у сім’ї, поїхав його навідати на вихідних. Сім’я складалась із нього й мами, але в мами було багато роботи — виставки, конференції і всяке таке.