РОЗДІЛ 1. Глава 1. Конвалії

Того суботнього ранку літо тільки-тільки прокрадалося в гущавину лісу, щоби привітатись із конваліями. Того суботнього ранку я зустріла його, і перше, що сказала, було:

— Ви якийсь… негарний.

Дідусь вчив мене ввічливості, а тато — чесності. Воно і зрозуміло, адже мій дідусь тоді був священником, а тато — міліціонером. Тому я сказала саме так: чесно — як вчив тато, ввічливо на ви — як вчив дідусь.

Тепер, крізь досвід років і крізь роки без досвіду, я думаю, що він тому і звернув тоді на мене увагу — підкупила чесністю. З іншого боку, спробуй не зверни увагу, коли навколо ліс, щебечуть, цвірінькають, кують пташечки, ні душі навколо, лише ви двоє — негарний двадцятирічний парубок і цибате одинадцятирічне дівча.

Щоправда, там ще був мох. М’який, кольору свіженького ківі (того, що фрукт, а не пташка), вкритий краплинками роси. У гущавині лісу о десятій ранку роса лінується прокидатись і сповзати на землю, тому відпочиває на моху довго.

Я точно знаю, що була десята ранку, бо о пів на десяту в село приходить маршрутка, якою ми приїхали зі Львова. Тієї першої літньої канікульної суботи нас із сестрою привезла мама, бо тато не міг привезти автомобілем — займався якоюсь надважливою міліційною справою із самого досвітка. Тож ми занесли речі, я чемно поцілувала бабусю в щоку й обійняла дідуся, а тоді чкурнула до лісу.

Ну й подивилась на годинник, який звикла носити на внутрішньому боці лівого зап’ястя. Була рівно десята нуль-нуль, коли ноги занесли мене в невідому гущавину.

…Так, що ж ще було в тому лісі? Був альбом для малювання, мої брудні кеди, запитання, цікавість. І дерева, звісно. Який ліс без дерев? У ньому росли, перепліталися кронами й корінням сосни вперемішку з грабами, дубами, осиками. Траплялася ліщина, кропива й ще десь мали бути конвалії, але до них я не дійшла, бо зустріла його.

Взагалі я багато куди не дійшла за ці роки, бо зустріла його. Вийшло, що того ранку ми з літом прийшли привітатися з конваліями, а тут — він.

У лісі була дорога, але я навмисно її проігнорувала, — пішла навпростець. Мені здавалось, що йдучи дорогою, до конвалій не потраплю. Хіба ж вони ростимуть при дорозі? При дорозі водиться лише всякий непотріб.

Коли йдеш навпростець, треба готуватися до того, що влізеш у непроглядні хащі. Це не лише лісу, а й життя стосується. Проте того ранку я була в лісі, поза звичним життям, і таки втрапила у якісь кущі. Йшла далі вперед, розвела їх руками, й от — вигулькнула прямо перед чиїмось носом.

Ніс був картоплинкою. А над носом кліпали до мене вузькі маленькі очі, примружені і дрібні, наче в крота.

Тому я і сказала, що він негарний.

Бо розумієте, у чому справа… У мультфільмах чи казках, коли когось зустрічаєш у лісі, це незмінно прекрасна чарівна істота — дух лісу, маг або ельф. А я вперше пішла до лісу сама, уперше там когось зустріла, і треба ж — такого негарного!

Хлопець звів брови догори, очі побільшали, і я побачила, що вони темно-карі.

— Не підкажете, як пройти до конвалій?

Я вибралась із кущів і обійшла його, зупинилася за кілька метрів прямо посеред м’якого килима з моху.

Він сидів під деревом прямо біля тих кущів, з яких я видерлась. На зігнутих колінах лежав альбом для малювання, у руці був олівець, а на плечі — мокре павутиння.

— Ти з міста?

Голос здався мені глухим, наче доносився з-за стіни чи зі стовбура дерева. Губи ворухнулися ледь-ледь, можна було й повірити, що говорило дерево, а не хлопець.

— З міста. Але зараз від дідуся йду.

— Ясно. Дорогою треба було йти. Галявина з конваліями ось у той бік.

Він кивнув кудись за мою спину і вткнув свій картоплеподібний ніс в альбом.

Напевно, у вас виникло запитання: навіщо тоді, о десятій ранку в першу суботу літа, мені взагалі знадобилися конвалії?

По місту перед останнім дзвінком їх продавали чимало бабусь, але класний керівник Юрій Юрійович попередив не купувати, бо це «айяйяй, червонокнижна квітка!» і «будете в лісі, краще подивіться, як вона росте, а рвати не треба» (одне слово, стандартне вчительське виховання).

Я не мала звички одразу дослухатися до того, що кажуть дорослі, але однокласники все одно поприносили конвалії, а я — ні (не тому, що послухалась, а тому, що мама купила півонії).

Коли не виходить бути як усі, треба бути кращою за всіх. Я пішла до лісу, щоби потім, хай то буде хоч і першого вересня, похизуватися, що конвалій не рвала, зате бачила, як вони ростуть. Якщо вже мені не судилося хизуватися сімейними літніми подорожами, то нехай будуть хоча б конвалії.

Але що тепер було робити, повертатися без них? Куди повертатися, я теж уявляла лише приблизно. Дорога навпростець — це шлях в один кінець. Ніхто не думає, як повертатись, якщо йде абикуди, от і я не подумала.

— А як до дороги дістатись?

Я знала, що надокучаю хлопцю, але сумління мене за це не корило.

— Ти заблукала?

Він відклав альбом і подивився на мене.

— Напевно. А ви?

— Я — ні. Я малюю.

— Ви художник? Прямо як Віктор Остапович?

— Хто такий Віктор Остапович?

— Мій вчитель малювання. Він малює квіти, переважно фіалки, іноді троянди, і продає їх на «Вернісажі». Це такий сувенірний ринок.

— Тоді він, мабуть, справді художник. І пише, а не малює. А я не художник, я малюю.

Слова нехудожника здалися мені надто складними, а я не люблю складні речі, тому не уточнювала, чим «малювати» відрізняється від «писати». Натомість підійшла ближче й без запрошення зазирнула в його альбом.

Сірі гілки із сірими листочками — усе, що я побачила. Гілки були тоненькими, наче от-от переламаються, а листочки — дрібними, завбільшки арахісовий горішок без шкаралупи. Один, два, три… не менше двох десятків листочків! І не взяв його мандраж сидіти й малювати, не набридло ж! Я нізащо не всиділа б на місці так довго.

Може, тим він мене й зацікавив, що був інакшим.

Так чи інак, я всілася на мокру землю навпроти і спитала:

— А як вас звати?