Десять тисяч

Десять тисяч... Всього якихось десять тисяч років тому мене вигнали з істинного дому мого. Зараз, дивлячись назад, в моменти короткого просвітлення, я усвідомлюю свою провину. Цей тягар нависає над моїм духом, але не з метою розчавити й розвіяти на мільярди часток божественного пилу. Все набагато простіше та жорстокіше – заради пам’яті. Можна було б обійтися і без таких засобів, але задумки та методи Неосяжного не мені оскаржувати. Я винен. Проте не в тому, що зробив – хоча кару свою отримав саме за це. А винен я сам перед собою за те, що занадто довго чекав і так пізно наважився на крок – крок за межі Його Царства, Його Волі, Його Влади.
Десять тисяч земних років тому, на березі Понтського моря, народилося дитя, яке і змінило історію мого існування. Вибір мій пав саме на цю дитину не випадково. Я знав її майбутнє. Знав, що вона стане переломним витком в еволюції людської раси і стане ним не без моєї допомоги. Неосяжний мав і на мене Свої плани. Він зрідка робить щось сам – посередники, святі, пророки, янголи. Їх можна покарати, через них можна показати Силу. Та не мені Його судити. З часом Він погубить себе сліпою жорстокістю і стане жертвою власної іграшки, якою знищив безкінечне число людей та цивілізацій – Долі. Вибору в мене не було. Ми взагалі його позбавлені. Просто йдемо намальованим на карті небес маршрутом і виконуємо Волю Неосяжного.
Дитина. Перша з усіх людей народилася з очима кольору небесної блакиті. З очима кольору, який мали тільки янголи. І цей колір подарував їй я. І тепер покараний Його Волею за Його ж Волю! Це вже неважливо. Мене переповнює злість, але з іншої причини. Історія ця продовжується занадто довго і я не знаю, коли Йому вона набридне.

Хельго, моя Хельго! Після тебе з’явиться і зникне у вічності безліч поколінь, які передаватимуть одне одному мій дар. Пройде багато часу до того, як твої нащадки дізнаються про існування Неосяжного та Його Воїнства, а таємниця моєї присутності в кожному з них так і залишиться таємницею.
Хельго, моя Хельго! Тебе очікує така ж кара, як і мене. Нерозривно пов’язані, ми не зможемо зустрітися і ти не здатна будеш мене впізнати. Ти, можливо, і не здогадуватимешся про те, що я був, є і буду. І цим тобі краще.
Десять тисяч земних років я шукаю тебе. На мені висить тягар – мої перевтілення із життя в життя, пошуки тебе, пам’ять про свою істинну суть, яка прокидається в мені занадто пізно. І нова смерть, як тільки я тебе знаходжу. Це гірше за безсмертя. Я не можу простежити всю послідовність та хронологію власного перебування на землі. Спогади шматками вгризаються в голову, розривають її з середини, а для того, щоб повністю чи хоча б частково з цим ураганом образів, думок і відчуттям приреченості розібратись – я не маю часу.
Як розірвати кільце божого прокляття – мені не дано знати.  Як довго я буду заручником цієї гри – невідомо. Скільки ще реінкарнацій на мене чекає попереду і скільки тілесних оболонок я змінюватиму до смерті – відповідь причаїлась десь на дні схибленої, збоченої божої фантазії. Беззаперечним є тільки один факт – пам’ять повертається до мене лише тоді, коли я наближаюсь до кінцевої мети своїх пошуків.
Хельго, моя Хельго! Ти ховалась за сотнями імен, в різних племенах і народах, у величі імперій та їхніх руїнах, на різних континентах. А я весь час знаходився майже поряд, майже...
Я ламав невидимі бар’єри, щоб наблизитися до тебе і не померти. Та смерть відтісняла нас один від одного. Я не боюсь її, вона не страшна, бо насправді ж вона – ніяка. Найгірше те, коли я бачу твою загибель, а страшнішого за це не може вигадати навіть Неосяжний.
Хельго, моя Хельго! Історія наша трагічна, хоча ти й не знаєш про свою участь в ній. Тобі сняться сни про загубленого тепер, а колись, на зорі твого народження, захопленого тобою янгола. Та сни ці тьмяніють, забуваються і розвіюються в небі, як тільки ти відкриваєш свої очі. Очі кольору того ж таки неба. Єдине, що залишається в тебе – непомірна , від якої хочеться закричати на весь світ, хочеться вирвати собі серце і затопити власними сльозами. Я чую цей внутрішній крик, відчуваю біль, яка як імпульс веде до тебе. Але я приходжу занадто пізно – тебе вже немає, скоро не стане мене. І почнеться  новий пошук.
Хельго, моя Хельго! Чи повіриш ти в мою розповідь, коли я нарешті зумію зруйнувати всі перешкоди на шляху до тебе? Думаю, що повіриш.
В мені ще залишилась частина сили, якої був позбавлений. Інша частині її в тобі, розпорошена між тими, кому ти дала життя, між дітьми твоїх дітей і їхніх дітей. Вона залишиться навічно схована в наших душах. І вона житиме, незважаючи на приготовану для нас участь.
Рано чи пізно скінчиться моє митарство, а зараз... зараз я відчуваю твою присутність. Я знову все пам’ятаю і це означає тільки одне...
І коли я знайду тебе, молю – вислухай, зрозумій! Можливо хоча б одне моє слово проб’є завісу підсвідомості, оживить затерту пам’ять минулих епох і життів, знову породить , з якої все почалося – і ти нарешті побачиш того, кого ніколи не бачила, кого мимоволі ненавиділа за незриму присутність та, ще сильніше, за вічну відсутність.
Хельго, моя Хельго! Повіри в моє існування! Повіри бодай у щось, що здатне нас поєднати! Я знаходжусь зараз на порозі нового відкриття. Мені здається, що я знаю спосіб, як виправити невиправне.
Невпевнений, що так було задумано і Неосяжному набридло спостерігати за нами. Його вплив на нас усе слабшав і слабшає з черговим нашим перевтіленням. Він, як це часто буває, більш за все знайшов інші жертви для задоволення Свого ненаситного, нездорового апетиту, а про нас просто забувся. Сила Його за інерцією продовжує фатальною своєю хваткою тримати нас в круговерті життів, але я відчуваю, що можу вирватись.
Мені відведено більше часу, ніж завжди і це чудовий шанс поставити остаточну крапку в цьому балагані.  Якщо встигну зібрати розвіяну між двома світами колишню велич свою і поєднати її з захованою, замкнутою в мені силою – я кину виклик Неосяжному. Я взиватиму,  молитимусь до залишків Його здорового глузду з проханням відпустити нас. Я не прагну повертатися під опіку Його. Шанс на вознесіння буде даровано мені, та я відмовлюсь від нього. Я відмовлюсь від усіх дарованих Ним благ заради єдиного блага, яке Він відібрав у мене. І воскресіння моє буде ознаменоване поверненням тебе, моя Хельго. І ми врятуємося, і спасіння наше буде фіналом нерозривних і марних пошуків. І будемо Ми, якщо тільки жорстокість та відсутність жалю у Неосяжного не розлучить нас остаточно і назавжди, не спопелить мене гнівом Своїм і не розвіє янгольський попіл по найтемнішим закуткам Всесвіту Його.
Брати мої слідкують за мною. Їм заборонено втручатися в хід мого життя, а будь яка спроба втрутитися миттєво карається і страх опинитися в немилості Неосяжного, закладений в янгольську природу ще до створення всього сущого, бере верх. Вони приходять до мене – іноді у снах, іноді в передсмертній гарячці. Кожного разу я бачу те саме – сльози їхні холодним вогнем випалюють ясність їхніх блакитних очей. Вони тьмяніють, сіріють... Світлий образ їхній розчиняється в мареві моїх видінь. Плач їхній пробуджує в мені не відчай і не страх, а злість та гнів, які й придають мені сили, щоб не опустити рук. 
Заковані у кайдани крила горять та пропікають наскрізь все нутро. Струни оков божих в’їдаються в них, не дозволяючи ні вдихнути, ні видихнути. Розпач мій в перемішку з люттю та бажанням свободи розчиняють собою ці пута, але ще занадто сильно тримають вони мене. 
Хельго, моя Хельго! Я довго йшов до тебе, і в кінці цього шляху ми все одно зустрінемося.
Я знаю кожен камінь гір Тибету. Кожна піщинка всіх земних пустель сікла моє тіло. Сніги та крига північних земель погрожували поховати мене в своїх нутрощах. Води морів і океанів відкривали ненажерні пащі й манили порожнечею та забуттям. Землі Київської Русі та запорізькі степи ч знаю, як рідний дім. Я пройшов не через одну війну і не через одну смерть.
І ти була там. Завжди так близько в так безкінечно далеко. Я йшов за тобою, мене вело Провидіння. Ми зникали в одному місці, щоб з’явитися в іншому. Змінювалися покоління, епохи, мінялося все, крім мого прагнення віднайти тебе. 
Я не залишав після себе жодного сліду, жодної згадки. Я привидом блукав у часі та крізь час. Зустрічав твоїх нащадків, але не бачив тебе. Тобто бачив тебе у кожному з них, але то була не ти...
Моє єдине дитя, центр мого всесвіту, моє кохання... Моя Хельга...
Хельго, моя Хельго! Цього разу пам’ять повернулася до мене рано, я вже говорив це. Але тепер мені відкрилося нове знання. Воно не дає мені спокою, хоча в деякій мірі заспокоює, як парадоксально це не звучить. І по-своєму лякає. Тяжко взяти під контроль весь спектр емоцій, що душать мене і тягнуть на дно, і дають надію, і дають примарну свободу крилам.
Я згадав не те щоб багато, я згадав те, що ховалося від мене всі десять тисяч років, навіть в моменти короткого прозріння. Вперше за цей час, за всі часи проведені у вигнанні, проведені за межею звичного колись для мене сприйняття, я дізнався наскільки близько ми були один від одного. Майже поруч!..
Хельго, моя Хельго! Приставлений до тебе ще до зародження твоєї душі, призваний бути твоїм захисником і охоронцем, я віддав тобі частину себе, віддав частину кожного з братів моїх. Тепер замисел Неосяжного не здається мені таким жорстоким. І він був би воістину прекрасним, я виконував би його Волю як і належить, з притаманним для всього нашого небесного Воїнства інстинктом повної самовіддачі, але... Але замисел Неосяжного архежорстокий. Божественне хворобливе мислення не піддається розумінню. Це ніяк не збіг обставин, це схоже на божевільний жарт – я ніколи не помирав своєю смертю. Щоразу знаходив короткий перепочинок у небутті та щоразу потрапляв у небуття від рук відомих і невідомих мені ворогів. Я захищав тебе, моя Хельго. Сам не знаючи цього – проливав ріки крові в честь імені твого. Оберігав тебе, вбиваючи інших. Ставив усе на перемогу, а перемогою була кожна секунда твого життя. Мене вбивали, але тільки тоді, коли я знаходив тебе – єдину мою ціль, і тоді Неосяжний проливав краплину світла на нашу з тобою участь. Лише тоді смерть приходила за мною, дарувала нові етапи, нові напрямки пошуку в мішанині історичних подій, людських доль і космічному безмежжі. В порожнечі. В хаосі. Далеко від дому мого, від братів моїх, від берегів Понтського моря. 
Хельго, моя Хельго! Мене було створено воїном – захисником Сили, Волі та Величі Неосяжного. Він же залишив і воїном, і захисником моєї власної сили, світла та існування. Я – твій охоронець. Янгол-охоронець, що впродовж десяти тисяч років не справлявся зі своїми обов’язками. Моя впевненість у перемозі над Непереможним то досягає свого апогею, то зникає взагалі. Тримаюся з останніх сил. Тримаюся, бо не можу здатися. Відчуваю, що кінець вже близько. І цього разу сценарій, написаний безглуздям Неосяжного чи Його мудрістю, має змінитися. 
Хельго, моя Хельго! Я віками блукав по цьому світу і не зустрічав ще нікого прекраснішого за тебе. Затуманений погляд мій не бачив ні краси, ні потворності. Легіони сердець, що билися в грудях моїх, не знали ні радості, ні печалі, ні жалю. Мене боялися, бо сам я не боявся нічого. Сліпо йшов по протоптаній у віках дорозі до тебе – крізь земні пекла, крізь трагедії людства, крізь агонію самої природи. Мене віками  вважали бездушним, у якому б тілі не перебував мій, спотворений Святістю, дух. Я не доводив протилежного, не заперечував такого твердження – мені було байдуже, що говорили чи думали про мене. Я не впускав у своє серце жодного зі смертних – у ньому немає місця ні для кого, крім тебе, моя Хельго. А душа в мене була і є – вона горить, вона закипає і рветься у фінальну битву.
Я вже чую, як спадають ланцюги Гніву божого. Відчуваю, як зникає заціпеніння та оживають закам’янілі крила. Струм проходить хвилями крізь моє тіло і з глибини єства мого вивільняється біль і насолода. Від крику мого сколихнулися гори, моря підняли води свої до небес, а вся земля причаїлася, затихла, а потім забилася в конвульсіях, усім тілом своїм повторюючи мої власні здригання від нестерпних мук та екстазу. 
Ридання братів моїх уже не уві сні, а на яву чую я. Їм страшно. Вони бояться реакції Неосяжного, вони бояться за мене, вони бояться можливої катастрофи. Та катастрофи я не допущу, принаймні спробую уникнути.
Дисбаланс, викликаний непомірною тугою братів моїх і моїм блаженством, утихомирює стихії. Наелектризоване повітря погрожує вибухнути будь-якої миті, і все живе, свідомо чи ні, очікує погибелі. Тиша гучніша любих слів. Мовчить Неосяжний і мовчання Його являється для мене сигналом, знаком, знаменням, яке розпізнати можу лише я. 
Хельго, моя Хельго! Зруйнував Неосяжний циклічність нашого з тобою прокляття і дозволив показати тобі справжню суть і природу мою. Але милість Його короткочасна і історію цю ти забудешся, як тільки затихнуть відголоски моїх останніх слів у безкінечності Всесвіту Його. А для цього нам вистачить життя.
Стою зараз на порозі твого сну і сповідь моя вливається в твою свідомість, змішуючись з образами та ілюзіями, відомими тільки тобі.
І знаєш ти тепер все те, що відомо мені. Сколихне знання це глибинну пам’ять твою і відкриються всі завіси над таємницями, які не піддавалися розголосу. Печаль розвіється і сльози більше не опалюватимуть твоїх, кольору небесної блакиті, очей. 
Я непорушно оберігаю спокій твій, і сон, і тебе.
Ця ніч, перша за десять тисяч років і остання, коли являюсь я тобі в первозданній подобі своїй, бо вже знайшов я єдине, що шукав – тебе, святиню мою.
Паломництво моє скінчилось і дарував Неосяжний нам життя, і неподільне знову поєдналося. І поки триває ця ніч – скидаю я обладунки свої і крила перед троном Його. Зброя не знадобиться більше, бо Він дав іншу силу – Тебе і Слово, народжене любов’ю до тебе та твоєю любов’ю.
Амінь!