Розділ 17

Влад

Я отямився в лікарні, на мені киснева маска. Голова тріщить. Що зі мною? Знявши нарешті маску, я побачив, що поруч зі мною стоїть апарат штучної вентиляції легень і як тільки я зняв маску він противно запищав. Він сповіщав про те, що у мене зупинка серця. Але як таке можливо? Чому я тут? Все ж питань значно більше, ніж відповідей на них. Я нічого не пам’ятав, ніби в голові стерли всі відомості.

На писк апарату прибігла медсестра, яка натиснула на тривожну кнопку поруч із моїм ліжком. Я був дуже кволий щоб говорити, тому тільки показав їй що зі мною все гаразд і що мене дуже болить голова. Я розумів, що тільки лікар зможе мені розказати, що зі мною сталося. Чому я тут, в лікарняному ліжку. І чому я нічого не знаю.

Двері палати відчинилися і в них зайшов кремезний чолов’яга, на вигляд йому років п’ятдесят, я побачив як зморшки страху на його обличчі змінилися на посмішку. Він підійшов ближче, посвітив мені в очі ліхтариком, щоб перевірити реакцію моїх зіниць, далі він попросив порухати мене пальцями на руках і ногах. Коли все було наче б то в нормі, я знайшов в собі сили заговорити.

- Що зі мною? – Я вдихнув і нарешті зміг запитати ще. – Чому я в лікарні?

- Владиславе, давайте заспокоїмось. Для початку, мене звуть Михайло Едуардович і я ваш лікар. Ви були в комі тиждень, через складну аварію.

- Аварія? Цього не може бути.

- Знаю, ваша асистентка Анна вже сказала мені, що ви водите вкрай обачно.

- Анна? Хто це? – Я не розумів нічого, лікар наче розігрував мене. – Чому я нічого не пам’ятаю?

- Я можу це пояснити, але для початку, що ви пам’ятаєте останнє?

- Важко сказати, але знаю, що перед цим я звільнив вже п'яту асистентку і тепер розглядаю можливості оренди нового офісу.

- Ну наскільки мені відомо, Анна вже ваша тринадцята асистентка, а ще ви вже відкрили другий офіс.

- Цього не може бути, - я не міг таке забути, ну як так.

- У вас Владе вибіркова амнезія, тобто ваш мозок, викинув частину інформації і спогадів, що були до аварії. -  Лікар говорив, а мені було не по-собі від цього. – Ваша мама та Анна весь цей час були поруч із вами, скажу відверто вам пощастило з асистенткою, вона у вас чудова.

- Мама? – Я вже нічого не розумів, мама зараз закордоном, хіба вона могла приїхати.

- Так, ну все, вам потрібно відпочивати, а я поки повідомлю вашій мамі і друзям, що ви отямились.

І лікар вийшов з палати, залишив мене в повному ступорі. Я нічого не розумію, як так могло статися. А мій кіт? Тільки зараз я зрозумів, скільки часу я тут перебуваю, скільки справ чекає на мене в офісі, як виявилось у мене він тепер не один.

Я лежав, дивлячись у вікно. Зима. На вулиці вже біло. Цікаво, яке сьогодні число, проте це було так не важливо. Хто така Аня? Чому моє серце так шалено стукоче, коли лунає це ім’я?

Довго роздумувати не довелося, двері палати відчинилися і зайшли Саша з Вірою. З Сашком ми знайомі ще зі школи, правда потім наші дороги розійшлися. Я пішов працювати до батька на фірму, а він почав займатися програмуванням і технікою. Проте, ми завжди були на зв’язку, коли я вирішив відкрити власну фірму, Саша став тим, хто допоміг мені з технічною стороною, а його дружина Віра просто приємна і цікава дівчина, яка завжди хотіла мене звести з кимось.

- Старий, ти нас налякав, - одразу без привіт і як ти сказав друг, - скільки можна лежати, як овоч? Ти знаєш, як ми переживали?

- Вибач, якби ж це залежало від мене. Розкажіть, мені краще як так сталося що в мене вже тринадцята асистентка і я відкрив другий офіс?

- Це прикол? Ти що забув? – Саша дивився на мене, як на ідіота-жартівника.

- Ні, я дійсно не знаю цього.

- Ну тоді, слухай, ти вів себе як справжній козел з асистентками, так вийшло, що Ен, - ну от знову серце пришвидшило биття, - стала тринадцятою і протрималася найдовше, зараз вона перебрала на себе всі твої обов’язки, тому ти маєш їй подякувати ще. Щодо офісу, ти його отримав не так давно, але працювати він почав недавно. Віро, подзвони Ані, думаю вона має приїхати.

- Добре. – Вона вийшла, щоб подзвонити і я скористався моментом.

- Хто така Аня? Чому коли я чую її ім’я моє серце робить кульбіт?

- Брат, ти дуже багато забув всього, за день до аварії ти зізнався їй в коханні, але все було дуже заплутано і тепер вона молить бога, тільки аби ти отямився.

- Я? В коханні? – Не вірячи своїм вухам перепитав я друга. – Не може бути.

- Може, тут Віра моя доклала зусиль. Ен чудова, але ви з Вірою сильно налажали.

Тут двері в палату відкрилися і ніби не вірячи власним очам увійшла дівчина. Я вже не слухав, що мені говорив друг. Я бачив тільки її. Красиву. Втомлену. І неймовірно щасливу. Її очі горіли, а рот розкрився в усмішці. Моє серце зрадницьки заколотилось. І я зрозумів, що хочу згадати її. Тільки зараз я побачив довге волосся, яке спадало локонами по її плечах. Худеньке, але красиве тіло і риси обличчя. Красива форма у вигляді серця, маленькі, але такі спокусливі губи – скусані до крові і маленький піднятий вгору носик. Виразні карі очі, обрамлені густими віями і нахмурені тонкі брови. Тільки, коли вона посміхнулася, я побачив вогник в очах. Яка вона красива.