Розділ 16

І я зірвалась з місця, адже голос подруги був дуже стривожений і радісний водночас. Спочатку в голові майнула думка: раптом щось не так із Владом. Проте я вирішила не накручувати себе раніше, ніж на те буде час. Таксі я чекала доволі довго, чи то тільки мені так здалося, потім водій їхав надто повільно, як на мене. Я знову роздерла всі свої пальці до крові в очікуванні тих самих новин.

Вже біля лікарні, я видихнула, але заходити всередину тепер було лячно, а раптом все… Так так, Ен, годі себе накручувати, - суворо пробурмотів голос в моїй голові, - зроби вже цей клятий крок у невідомість і розвій її. І я так і зробила, лікарняний запах за час проведений біля Влада, став для мене не тільки звичним, а навіть більше – необхідним. Коли я за межами лікарні і не відчуваю запаху ліків мені страшно, адже я тоді не знаю, чи все з ним гаразд.

Зараз знову відчуваючи запах лікарні, мені стало страшно. Віра не сказала нічого, що могло б розвіяти цей страх. Я підіймаюся по сходах на другий поверх, до палати залишається декілька кроків, але я внутрішньо відчуваю, що щось не так. Давай вже, - знову промовив мій голос. І я вирішила послухати його, взялася за ручку і з видихом відкрила двері в палату.

Сльози залили мої очі. Влад. Мій Влад. Дихає без апарату і розмовляє із Сашком, важко, але розмовляє. Віра, побачивши мене зраділа, вона була дуже щаслива. Коли Влад подивився на мене чужими очима, мені стало геть не пособі.

- Владик, - мій голос зірвався, я підійшла ближче і взяла його за руку, - мій рідний, ти отямився. Пробач мене, ідіотку.

- Перепрошую, - йому було ще важко говорити, але я вже зрозуміла, що щось не так, він говорив зі мною, як із незнайомкою.

- Влад, це ж я – твоя Ен, пам’ятаєш, як ти мене карав поцілунками? – Я поцілувала його руку. – Або пам’ятаєш, каток і своє одкровення про козла?

- Вибачте, але я не пам’ятаю, - Влад забрав свою руку і подивився чужими очима, а потім відвів очі до вікна, ніби ніколи не було того зізнання в коханні, ніби ми ніколи не цілувалися, так ніби він ніколи не підвозив мене додому. Так стало боляче, ніби хтось облив все всередині гарячою лавою.

- Кмх, Влад, це ж я – Аня. Подивись на мене, ну будь ласка, - я вхопила його долонями за обличчя і заглянула в його очі, - я твоя асистентка Аня і та сама Ен, яку ти покохав, і та сама Леді з якою ти переписувався на сайті знайомств.

- Ен, - на долю секунди я подумала він згадав все, але він тільки захитав і зловився за голову, - не пам’ятаю нічого, що було до аварії.

- Анно, вибачте, можна вас на хвильку. – Запитав мене Михайло Едуардович, лікар Влада.

- Так, звісно, що з Владом? Він не пам’ятає мене.

- Саме про це я і хотів з вами поговорити, у Владислава вибіркова амнезія, він забув все, що було за півроку до аварії.

- І скільки він буде так? – Я хотіла знати, скільки часу може тривати така амнезія.

- Може тиждень, може місяць, а може і значно довше. Все залежить від самого хворого, я можу сказати вам тільки одне – не намагайтеся змусити його пригадати все, ви можете його тільки підштовхувати. – Лікар опустив плечі і торкнувся моїх рук своїми в знак підтримки. – Я вірю, що вам важливо щоб він все згадав, але Анно дайте йому час.

- Я зрозуміла вас лікарю, поки буду тільки його найманим робітником і не буду на нього тиснути.

Я попрощалася з лікарем і повернулася до палати. Влад відпочивав і вирішила його не тривожити, адже здоровий і міцний сон важливий для повноцінного повернення пам’яті. Ще трішки побувши біля Влада, я обмірковувала всі можливі способи повернення його спогадів. Зараз мені потрібно дочекатися його виписки, далі я намагатимусь вести себе так, як до його зізнання. Мені потрібно всілякими способами закохати його в себе. А що як він не згадає, що як не закохається? Що робитимеш Аню? – шепотів голос в моїй голові. Він все згадає! – відповіла я своєму внутрішньому я, яке тільки і підбурювало мою свідомість до негативних думок.

На роботу я прийшла настільки втомлена, що словами не передати, за всі дні які я провела в лікарні поруч із босом, такою відчуваю себе вперше. Зараз мені хочеться прийти додому, відкрити пляшку Шардоне і плакати під якусь трагедію. Проте, робота ніколи мені цього не дозволить, я за час коми боса навчилася буквально всьому, не тільки сортувати листи на пошті, а й при необхідності відповідати на них, брати на себе більшу частину обов’язків, щодо організації роботи в офісі, розпорядок фінансів, переговори із інвесторами. Так як Влад працював сам без додаткових директорів, спочатку було дуже важко, проте потім самі співробітники і інвестори почали мені допомагати, наша нова філія теж поки була під керівництвом Влада, тому і там все лягло на мене, так як я була посвячена у всі справи і нюанси.

Перебравши листи на пошті, я заварила собі зелений чай і відправилась до юристів, щоб дізнатися як справи із контрактом, який ми ніяк не могли підписати. Коли я отримала хороші новини, дихати стало легше, отже Влад все ж мав би не тільки дякую мені сказати, а ще й пишатися мною. Будь-яка з його асистенток на моєму місці кинула б це все в перший же день. Я вперта, залишилась, розібралась, ще й кота його приручила.

Так, з Вугликом не проста історія, він довго дивився на мене як на ворога народу, але коли я почала навідуватись до нього щодня, він здався і прийняв мене. Тепер ми друзі, ба більше у мене навіть селфі з ним є. Ми зробили його коли я читала, все ж просто приходити і йти мені не хотілося, а у кабінеті Влада я знайшла невеличку бібліотеку із детективами, тому годину часу я приділяла Вуглику, а потім ми відправлялися в кабінет, де в зручному шкіряному кріслі я читала, а кіт спав на моїх колінах. Один все ж день ми витратили на прибирання, так за час відсутності господаря в квартирі встиг назбиратися значний шар пилюки та слідів від кошачих лапок, та й Вуглику не надто приємно було знаходитися в такому приміщенні. Тому ми вимили підлогу, витерли пилюку, провітрили квартиру, хоча я робила це щоразу як приходила, адже тваринам теж потрібне свіже повітря.