Розділ 15

Кожен наступний день тижня проходив однаково рутинно. Зранку я збирала ноутбук і працювала в кафешці поблизу лікарні, так як надовго не хотілося залишати Влада одного, я боялася пропустити мить коли він отямиться. Він. Мій Влад. За останні сім днів я звиклася із думкою, про те, що все в житті відбувається так як має бути. Мої темні кола під очима давали про себе знати вже на третій день безсонних ночей, я багато читала про кому та черепно-мозкові травми.

Приїхала мама Влада, яка мінялась зі мною, коли мені треба було попрацювати або випити кави і перепочити. Я стала мовчазна, руки були в ранах, адже від нервів я весь час їх дерла, губи скусані до крові, а очі чорні і опухлі від сліз. Мене від сумної участі рятувала Віра, яка змушувала вірити і чекати, коли Влад прокинеться.

- Як думаєш, коли він розплющить очі, кого він захоче побачити? – З явним презирством запитала мене подруга. – Красиву Ен, яка сиділа поруч і нашіптувала, як кохає чи запухлу від сліз і втоми Аню, яка гнобить і винить себе?

На всі її питання і слова я не відповідала. Це була не я. Тільки копія або фантом. Всі емоції, почуття і бажання покинули мене. На їх місце прийшли тривога, біль і апатія. Я знала, що так не можна, проте не могла нічого вдіяти.

Маша, як і всі підлеглі в офісі чекали від мене заповітних двох слів «Він отямився», але найбільше вони чекали побачити його на порозі офісу, такого нелюдимого і нестерпного. Щоб він скинув на них всіх собак і знову завалив роботою. Все в офісі перейшло в режим автопілота. Я присилала листи і контракти нашим юристам, які в свою чергу перебрали на себе більшу частину роботи. Я ж почала працювати на бухгалтерською діяльністю фірми, там все було запущено, тому робота з цифрами дала мені можливість відволіктись.

Після невеличкого ланчу в кафе і роботи, я купила каву Світлані і пішла в палату. Влада нарешті перевели разом із апаратами у звичайну одномісну палату, де ми могли сидіти по двоє. За останні дні ми сильно потоваришували з мамою Влада. Вона привезла декілька альбомів і розказала мені тисячі історій із дитинства сина, а я тільки слухала. Здавалося, що я оніміла. Я берегла слова для нього. Я розмовляю тільки з ним. Коли ми наодинці і я вірю – він мене чує.

Моя черга сидіти із Владом, сьогодні на нього вже можна дивитися без співчуття. Синці і набряки зійшли. Рани затягнулися. Тільки трубки, які підтримують його життя змушують мене пускати сльозу. Щоденний обхід закінчився, як завжди обміном декільком репліками із лікарем.

- Як він? – Я здригалася, коли чула свій голос, за тиждень він став мені чужим.

- Все стабільно. Анно, він отямиться, негативні показники відсутні, а це вже прогрес.

- Дякую, - я слабо посміхнулася лікарю, який вже вийшов з палати.

Я знову повернулася на стілець поруч із ліжком Влада, так хотілося щоб він ворухнув хоча б пальцем. Весь час, який я проводила поруч із ним, був на вагу золота. Торкатися його. Тримати за руку. Дивитися на пересохлі губи. Цілувати в щічку. Слухати дихання. Вчитися розрізняти звуки апарату життєдіяльності. Все це стало для мене чимось новим, але при цьому рідним і надзвичайно важливим. І тільки для нього я розмовляла і берегла свої слова.

- Милий мій, отямся, я тебе дуже люблю, - я поцілувала його руку і по моїй щоці скотилася сльоза, яка стала початком великого потопу. Довелося перевести дихання, щоб знову заговорити. – Добре, не хочеш сьогодні, то я почекаю ще. Я готова чекати стільки, скільки потрібно.

І це не було лукавством, я довела, що для мене він став важливим чоловіком, якого я готова чекати хоч все життя.

- Тебе всі чекають, коли ти прийдеш в офіс і завалиш всіх роботою, - я слабо провела пальцем по його долоні, - коли ти спустиш на них всіх собак. Фірма працює, я намагаюся розібратися з усім, щоб коли ти отямишся – не впав знову в кому, вдруге моє серце цього не витримає. – Я слабо посміхнулася і знову глянула на нього в надії побачити зелені лісові очі і… Нічого.

Десь на кушетці в сумці задзвонив мій телефон, я вже і забула який в нього сигнал. Спілкуватися в месенджерах стало звичним стилем. Це могли бути батьки Влада або ж мої, бо всі інші знають, що зараз я не в стані розмовляти. Моєму здивуванню не було кінця, коли я побачила номер колишнього, знову він… Якого дідька тобі треба? Мало мені зараз всього цього, ще й ти. Йди до біса. Я скинула вхідний дзвінок. Проте, цей ідіот і не думав здаватися, він телефонував знову. Мої очі повернулися до безтямного Влада і я відійшла до вікна, щоб прийняти виклик.

- Чого тобі? – Я була зла, а ще більше мені хотілося на нього накричати.

- Треба зустрітись, - шок на моєму обличчі був на межі атмосфери, і вистачає ж людині наглості.

- Йди до дідька, нам немає для чого зустрічатись, - я хотіла знаходитись з Владом якомога більше часу.

- Ти зараз зі своїм благовірним? Як він отямився? – З зловісною ухмилою, яку я чула навіть через відстань, говорив цей козел.

- Звідки ти..? А в цілому не важливо, тобі має бути все одно. – Груди давило від емоцій, коли говорила, проте я намагалась говорити твердо.

- Здається мені, він дуже вправно водить, то як тоді так сталось, що він злетів з траси? – Я чула, як він отримує задоволення, від цього маленького мозкового катування.

- Ти… Ти щось знаєш? – Тривога засіла в моїй голові.