Розділ 2

- Я... Кхм-кхм, сідайте будь ласка, Анно. – Він підняв праву брову, а потім потер щоку, чоловік був здивований і спантеличений водночас, ну звісно така ситуація буває тільки в кіно. – Отже ось куди ви так поспішали, на яку вакансію ви прийшли влаштовуватись до нас у компанію?

- Дякую, я за освітою фінансист-бухгалтер, хотілося б працювати за професією, поки такої вакансії я не знайшла, ваша компанія моя остання надія,- я опустила руки на коліна у жесті – ніби здаюся.

- На жаль, такої вільної вакансії у нашій компанії немає зараз, але можу вам запропонувати місце помічника начальника компанії зі страхування, тобто моєї помічниці. – Чоловік говорив доволі серйозно, але щось мене змусило насторожитися.

- Ви серйозно? Знущаєтеся? – Я ніби ображена цією пропозицією почала говорити до нього на ледь підвищеному тоні.

- В сенсі? Я цілком серйозно, моя помічниця нещодавно звільнилася з причини, буцімто у мене паршивий характер і я рідкісний козел, - я ніби у запитанні «чи це раптом не правда?» підняла ліву брову, - хм, навіть не думайте мене це запитувати Аню, або ви не будете мати шансу навіть на це місце.

- По-перше, якщо це можливо, називайте мене Ен, а по-друге, перспектива помічниці мене не дуже змушує радіти.

- Аню, - проігнорував моє прохання він і нарочито голосно і твердо назвав мене знову так, як я не люблю, я вже хотіла була його поправити, але вирішила дослухати, що він скаже, - зарплатня помічника начальника нашої компанії не мізерна, вона дозволяє жити на досить широку ногу, плюс день нормований і ви можете брати ще якісь підробітки, якщо вам це потрібно.

- Скажіть, а у вас всі працівники хами як та, що на вході? Просто в такому колективі мені буде важко.

- Ви про Марію? – Здивований був він.

- Мабуть, якщо вона так ставиться і до клієнтів – то вже зовсім скоро ваша компанія почне втрачати свою репутацію.

- Я вас почув і прийму міри, ах так, ще дещо… - Він загадково подивився на мене, а по мені раптом пробігли мурашки.

- Що?

- Ваш одяг... У наc є прийнятий дрескод – діловий стиль, якщо ви мене розумієте. Прошу вас одягатися відповідно, а не як сьогодні.

- Ну це вже хамство так прямо говорити дівчині навіть якщо це співбесіда, що її одяг не відповідає вашій компанії, я починаю розуміти вашу колишню помічницю. – Він тільки посміхнувся, а я ще більше обурилась.

- До завтра Аню, чекаю вас у себе в кабінеті о пів на дев’яту.

- Побачимо ще.

Я не з тих людей, які відверто хамлять, але його наглість перейшла мою межу. Тепер я розумію, чому Марія так себе поводила, начальник набирає працівників собі під стать, таких самих хамів. Я йшла додому не те щоб зла, але доволі обурена, хто він взагалі такий, щоб так ставитись до мене, а тим більше називати мене Аньою і ігнорувати моє прохання. Відчуваю, що мене чекає доволі непередбачувана робота і шеф, який вже зараз мене встиг вибісити. 

З доволі похмурим виразом обличчям і не дуже хорошим настроєм я поїхала до своєї Віри. Раніше ми з нею жили разом, доки навчалися, але згодом Віра зустріла Сашу і шалено закохалася, сказати що я була рада, це нічого не сказати. Але як і кожна подруга я трішки капала їй на мозок і застерігала. 

Ні, ну а що? Зараз такий час, коли хлопці використовують дівчат, як їм заманеться, а потім викидають, наче непотрібну річ. Тому я наполегливо просила Віру не поспішати і бути обачною з ним. І що вона зробила? Правильно, спочатку переїхала жити до нього, а згодом взагалі вийшла за нього заміж. Я дуже люблю Віру, вона для мене, наче сестра якої в мене ніколи не було.

Ми познайомилися на посвяті в першокурсники, бо були на різних спеціальностях, в той час, коли всі першачки дивилися, як би то накидатися в дрова, ми з нею просто спілкувалися, спочатку ми знайшли спільні інтереси, обмінялися номерами телефону і інстаграмом, а згодом я розповіла їй, що живу у власній квартирі і маю вільну кімнату, ми і так спілкувалися двадцять чотири години на день і сім днів на тиждень, тому я запропонувала переїхати до мене. 

Так і почалася наша дружба, яка зробила нас ледь не сестрами. Зараз, коли вони з Сашою стали сім’єю, вона більше часу приділяє власним потребам і справам, але ми все одно на зв’язку, що б не трапилось ми тримаємо в курсі одна одну. 

От зараз, їдучи автобусом в інший кінець міста я розумію, що якби не вона, я б досі шукала собі роботу. І хай він хамло і сноб, це не заважає мені працювати на нього і отримувати зарплатню за свою роботу. Я написала їй, щоб переконатися, що не заважатиму, адже одного разу я опинилася в доволі незручній ситуацію, коли перервала пікантну частину сімейного життя Віри і Саші, досі соромлюся дивитися йому в очі, бо згадую все знову.

Ен: Вірочко, привіт ти вдома? Можу заїхати?

Як не дивно відповідь від подруги прилетіла моментально, за це я її і люблю.

Віра: Люба звісно, які питання. Я згораю півдня від очікування, щодо твоєї нової роботи, навіть підготувала вино, щоб це все обмити.

Ен: Чесно, не знаю чи будемо обмивати і радіти, чи плакати від горя…

Віра: Ні слова більше, чекаю.