Десять років за стійкою

Розділ восьмий.

Бармен — це, по суті, одночасно і хостес, і касир, і людина, яка знає меню кухні, і адміністратор, і вантажник, і охоронець, і все це в одному обличчі. Ставши старшим барменом, я помітив це як ніколи раніше, тому що тепер уже не просто виконував свою роботу, а почав бачити весь бар як систему, у якій будь-яка проблема рано чи пізно знаходить того, хто стоїть за барною стійкою.


Люди, які заходили до закладу, найперше бачили саме барну стійку, а отже, побачивши бармена, вважали цілком логічним повідомити йому про своє прибуття, сказати, що вони бронювали столик, запитати, чи є вільні столи, попросити їх розрахувати, уточнити, де знаходиться туалет, або поставити ще десяток запитань, які, якщо розібратися, взагалі не мали жодного стосунку до роботи бармена.


Я щиро дивувався, чому звичайний рядовий бармен, на думку гостя, повинен розбиратися абсолютно в усьому, що стосується ресторану. Чому він має знати, через що гостеві винесли не ту страву, чому повинен пам’ятати, що люди бронювали столик на ім’я Анна на 18:00, і чому має знати, з якої причини анчоусний соус не можна замінити на бер-блан.


Здавалося, якщо ти стоїш за барною стійкою, то автоматично отримуєш доступ до всієї внутрішньої інформації закладу, включно з кухнею, бронюваннями, посадкою, роботою офіціантів і, мабуть, особистими планами директора на найближчі вихідні.


Не менше мене дивували відвідувачі, які приходили о 8:01, якщо ресторан відкривався о 8:00.


Сонний, заспаний чоловік стояв біля каси, хоча ще п’ятнадцять хвилин тому мирно спав у себе вдома, а тепер прийшов на десять хвилин раніше й терпляче чекав, поки заклад відкриється, щоб нарешті промимрити сонним голосом біля каси:


«Мені гарбузовий раф на безлактозному молоці, не дуже гарячий».


Перший час я страшенно згорав від таких замовлень, і справа навіть не в тому, що раф готується на лактозних вершках, а в самому факті, що людина щойно прокинулася і перше, чого їй захотілося, — випити гарбузовий раф. Не еспресо, не допіо, не фільтр-каву, яка хоча б теоретично могла б допомогти прокинутися, а саме гарбузовий раф на безлактозному молоці, причому не надто гарячий, тому що навіть після пробудження людина вже точно знала, яким саме має бути її напій.


Ще більше мене дратувало, коли на такі замовлення офіціанти спокійно відповідали: «Так, добре», а потім ще кілька хвилин стояли біля бару, з’ясовуючи, чому саме ми не можемо приготувати цей гарбузовий раф на безлактозному молоці.

 

Тепер, окрім бар-менеджера, який постійно був зайнятий своїми справами, був ще я, на якого поступово лягла частина адміністративної роботи. Ставши старшим барменом, я почав проводити співбесіди з кандидатами на вакансію бармена, і в цьому було щось досить іронічне: ще приблизно два роки тому я сам був тим самим «кандидатом на вакансію», який сидів навпроти людини й намагався зрозуміти, чи достатньо добре відповідає на запитання, а тепер уже сам опинився на місці того, хто мав вирішувати, підходить мені людина чи ні.


Перша моя співбесіда пройшла далеко не так гладко, як мені хотілося б. Ми обоє сиділи в напрузі, я ставив запитання, час від часу згадуючи, про що запитували мене, коли приймали на роботу, і нервував, напевно, не менше за людину, яка прийшла влаштовуватися на роботу. Щоправда, я намагався цього не показувати, принаймні мені тоді здавалося, що зовні я виглядаю цілком упевнено, хоча всередині постійно прокручував наступне запитання й думав, чи правильно взагалі веду цю розмову.


Іноді до таких співбесід підключався бар-менеджер, і тоді мені ставало значно легше. Я міг трохи розслабитися й просто спостерігати за тим, як він розмовляє з людиною, яка прийшла до нас працювати. Мене дивувало, з якою легкістю він це робив. Іноді навіть здавалося, що він веде співбесіду неправильно — не за скриптом, не за якимось очевидним каноном, без тієї суворості та офіційності, яку я чомусь вважав обов’язковою частиною такого процесу.


Він просто розмовляв із людиною.


Мені це здавалося надто простим, а отже, неправильним. Я тоді чомусь був переконаний, що співбесіда повинна мати певну дистанцію, що людина має відчувати, куди вона прийшла, а той, хто сидить навпроти, повинен демонструвати, що саме він тут оцінює, ставить запитання й ухвалює рішення.


Тепер я розумію, наскільки сильно помилявся.


Бармен — це не просто людина, яку ти поставиш за стійку на кілька годин. Це частина тебе і частина твоєї команди, з якою тобі доведеться проводити величезну кількість часу. Ви разом працюватимете в запарі, разом закриватимете зміну, разом вирішуватимете проблеми, сваритиметеся через дрібниці, допомагатимете одне одному і часом просто мовчки стоятимете поруч, коли сил на розмови вже не залишиться. І чим простіше тобі встановити з людиною нормальний контакт ще на самому початку, тим простіше потім буде працювати разом.


Поступово співбесід у мене ставало дедалі більше, і разом із досвідом приходило розуміння ще однієї дивної особливості ресторанної роботи.


Люди дуже часто говорять одне, а роблять зовсім інше.


Людина могла сьогодні сидіти навпроти мене, усміхатися, розповідати, наскільки їй усе підходить, як їй подобається заклад, умови, графік і сама робота, а наступного дня просто не вийти на стажування. Вона могла не взяти слухавку, не відповісти на повідомлення й взагалі зникнути так, ніби ще вчора ми не витратили час одне одного на цю розмову.


Спочатку я думав, що проблема, можливо, в мені.


Може, я занадто сильно навантажую людину під час співбесіди, розповідаю забагато інформації, ставлю надто багато запитань або просто маю не надто приємний вигляд людини, до якої хочеться приходити на стажування о восьмій ранку.


Але з часом я почав помічати, що те саме відбувається і під час набору офіціантів.


Тоді я зрозумів, що справа далеко не завжди в тому, як саме ти проводиш співбесіду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше