Розділ пʼятий

Працюючи барменом, я досить швидко помітив одну закономірність, яку спочатку вважав випадковістю, потім простим збігом обставин, а згодом був змушений визнати майже незаперечним правилом: чим менше ти намагаєшся сподобатися дівчатам, тим сильніше деякі з них чомусь починають хотіти сподобатися тобі.

До роботи в громадському харчуванні я ніколи не мав особливих проблем у спілкуванні з дівчатами. Я не був тією людиною, яка постійно страждає від самотності, пише довгі повідомлення, не отримуючи на них відповіді, або тижнями збирається з духом, перш ніж наважитися з кимось познайомитися, тому все зазвичай відбувалося досить природно, без особливих драм і складних стратегій, і мене такий порядок речей цілком влаштовував.

Але саме в ресторані я почав помічати дивний парадокс, який спершу здавався мені випадковим. Коли я був ввічливим, уважним, готовим допомогти й узагалі намагався поводитися як цілком нормальна людина, нічого особливо цікавого, як правило, не відбувалося: я залишався просто хорошим хлопцем, зручним колегою і людиною, до якої можна звернутися по допомогу, не очікуючи від цього нічого більшого.

Проте варто було мені поступово стати більш закритим, саркастичним і колючим, як ситуація з якихось незрозумілих причин починала змінюватися. Я міг подивитися на офіціантку з таким виразом обличчя, ніби вона щойно без запрошення прийшла до мене додому й доїла останню їжу з холодильника, нічого при цьому не сказати, просто кілька секунд мовчки подивитися, після чого повернутися до своєї роботи, а згодом раптом помітити, що вона вже сама шукає приводу заговорити зі мною.

Іноді я навіть думав, що така поведінка могла її образити, і, можливо, так воно й було, але з часом я почав помічати дивну річ: образа далеко не завжди змушує людину віддалитися. Часом відбувалося зовсім протилежне, і дівчина починала ще наполегливіше намагатися налагодити контакт, ніби для неї раптом ставало важливо довести, що вона все ж здатна викликати в мене хоча б якусь емоцію.

А потім я раптом дозволяв собі усміхнутися, пожартувати або просто поговорити нормально, без звичної іронії та байдужості, і тоді відбувалося щось, що в ті роки здавалося мені майже незрозумілим: учорашня напруженість кудись зникала, розмова ставала легкою, а людина, яку я міг майже не помічати протягом половини зміни, раптом реагувала на звичайне людське ставлення так, ніби я зробив для неї щось значно більше, ніж просто підтримав розмову.

Тоді мені здавалося, що я відкрив якийсь дивний закон людського спілкування, відповідно до якого чим менше уваги ти даєш, тим сильніше її хочуть отримати, а якщо після тривалої байдужості раптом проявляєш звичайне людське тепло, воно чомусь сприймається набагато сильніше, ніж якби ти поводився так із самого початку.

Зараз я розумію, що справа, найімовірніше, була не в якомусь особливому розумінні жіночої психології й тим більше не в моєму неймовірному вмінні поводитися з дівчатами. Швидше за все, я просто працював у середовищі, де люди проводили поруч одне з одним занадто багато часу, постійно переживали разом важкі зміни, конфлікти з гостями, аврали, закриття ресторану та нескінченні розмови після роботи, тому будь-яка зміна у ставленні однієї людини до іншої ставала особливо помітною.

Коли ти постійно усміхаєшся людині, вона поступово звикає до цього, але якщо ти майже ніколи не усміхаєшся, а потім раптом це робиш, така дрібниця несподівано починає здаватися чимось значно важливішим, ніж є насправді.

Втім, у ті роки мені більше подобалося вважати, що причина була саме в мені, адже молодість узагалі досить часто сприяє появі трохи завищеної думки про власну персону, особливо коли життя час від часу підкидає тобі докази, які цю думку приємно підтримують.

Серйозні стосунки мене тоді зовсім не цікавили. Мені подобалося проводити час, ходити на вечірки, знайомитися з дівчатами, випивати з друзями й жити так, ніби попереду існує нескінченна кількість часу, яку зовсім не обов’язково витрачати на щось серйозне. Я не шукав людину, з якою мав би будувати майбутнє, тому що мені хотілося, аби саме життя відбувалося просто зараз, без зайвих планів і спроб заздалегідь вирішити, ким ми станемо одне для одного через кілька років.

Мабуть, саме тому я зовсім не помітив моменту, коли все поступово почало йти не за тим планом, який я для себе колись придумав.

У нашому ресторані працювали дві сестри, причому молодша була на кілька років молодшою за старшу, і з нею я спілкувався цілком нормально. Ми могли розмовляти, жартувати, обговорювати роботу, іноді разом сміятися з того, що відбувалося навколо, і загалом між нами ніколи не виникало якихось особливих складнощів.

Зі старшою сестрою все було зовсім інакше, тому що вона мене відверто дратувала. Мені постійно здавалося, що вона має дивну звичку втручатися саме туди, куди її ніхто не запрошував, коментувати те, що, на мою думку, її не стосувалося, або ставити запитання саме в той момент, коли мені найбільше хотілося, щоб мене залишили в спокої.

Одним словом, вона діяла мені на нерви, а тому я, як зазвичай робив із людьми, які не викликали в мене особливого бажання спілкуватися, просто не приділяв їй багато уваги.

Зараз це здається мені особливо смішним, тому що саме вона згодом стала тією людиною, про яку я почав думати майже постійно.

Усе сталося перед Новим роком, коли в нас був корпоратив, який, як і більшість корпоративів у громадському харчуванні, досить швидко перестав бути просто святковим заходом. Люди, які протягом усього року бачили одне одного переважно у робочому режимі, нарешті отримали можливість трохи розслабитися й показати ті сторони свого характеру, які зазвичай залишалися десь між кухнею, барною стійкою та службовим входом.

У якийсь момент поруч зі мною сидів мій колега, але згодом його місце спорожніло, а ще через деякий час я помітив, що поруч уже сидить вона, і далі все почало відбуватися настільки швидко, що навіть зараз я не можу з упевненістю сказати, в який саме момент звичайна новорічна вечірка перестала бути просто новорічною вечіркою.