Оріон.

Оріон – останній зберігач часу, той, хто ходить між минулим і майбутнім, той, хто оберігає спогади світу. Його вік – 666 років, але він знає, що це лише цифра, яка втрачає значення перед вічністю.

Він мудрий, терплячий, незворушний. Його слова мають глибокий сенс, і навіть коли він мовчить, у цьому мовчанні більше змісту, ніж у тисячах промов. Він бачив більше, ніж будь-хто, він знає, що історія повторюється, що світ змінюється, але його обов’язок – нагадувати про минуле тим, хто забуває.

🌑 Вдень він світлий, уночі – темний.
🌒 Він несе пам’ять про всі епохи, але кожен перехід між часами залишає на його тілі шрам.
🌘 Чим більше шрамів – тим більше він боїться забути, ким він є насправді.

Оріон боїться вічності. Боїться того дня, коли час більше не матиме сенсу, коли все навколо розчиниться у безкінечному потоці змін, а він залишиться єдиним, хто пам’ятає минуле, яке вже нікому не потрібне.

Його тіло вкрите древніми символами, які він несе, як відбитки часу, що зберігають його силу. Його довгий плащ, що повільно розвівається вітром, здається частиною тіні, яка завжди слідує за ним.

🔹 Його очі – сині, як глибини неба та безкінечного океану часу.
🔹 Його голос – тихий, але сповнений ваги століть.
🔹 Його присутність – загадка, що балансує між світлом і темрявою.

Але одного дня він відчув, що щось змінилося.

Оріон ніколи не помилявся у своїх розрахунках, але тепер сам час почав давати збої. У нього з’явилося відчуття, що щось або хтось порушив рівновагу.

І тоді він зробив крок у новий світ…

Світ, де його знання могли стати порятунком… або ж прокляттям.

Оріон відчув розрив у тканині часу ще до того, як зробив крок. Він не тікав, не шукав відповіді, він просто йшов туди, куди його кликала сама суть існування.

І ось він явився.

Його довгий плащ плавно опустився на землю, ніби сам час обережно прийняв його в новій реальності. Оріон стояв на околицях Моргана, його сині очі спокійно і уважно вдивлялися в горизонт.

🔹 Перед ним стелилися рівнини, які колись, можливо, були полем битви або місцем великої трагедії.
🔹 Зліва тягнувся темний пролісок, що здавався одночасно живим і мертвим, ніби саме час тут був спотворений.
🔹 Спереду виднівся замок Моргана, величний, але похмурий, мовби самі його стіни зберігали в собі відлуння минулих століть.

Повітря тремтіло, простір навколо нього здався нестабільним, ніби хвилювався через його появу.

🔹 Його тіло знову покрилося новим шрамом.
🔹 Ще одна подорож. Ще один відбиток на шкірі.

Але цього разу він не був упевнений, що знає, чому тут опинився.

Оріон без вагань зробив крок у темний пролісок.

Дерева тут не виглядали звичайними. Їхні стовбури були високими, покрученими, а гілки зміщувалися ледь помітно, ніби сам ліс дихав. Листя, хоча й було темно-зеленим, видавалося засохлим, але не мертвим, ніби час тут застряг між життям і занепадом.

Оріон відчував це.

🔹 Час тут був спотворений.
🔹 Щось застрягло між минулим і майбутнім.
🔹 Це місце зберігало історії, яких не мало бути.

Його чутливість до потоку часу дозволяла йому чути шепіт минулих голосів – розмиті слова, які він не міг розібрати.

Оріон не зупинявся. Його кроки були рівними, впевненими, хоча навіть повітря навколо здавалося важчим, спотвореним.

Час у цьому лісі не йшов прямо, він ніби зміщувався у всі боки, переплітаючи між собою події, які мали статися, які вже сталися і які ніколи не повинні були відбутися.

Але тут, у самій глибині хаосу, серед похмурого деревного лабіринту, він почув це.

🔹 Сміх.
🔹 Ненормальний, різкий, дикий.
🔹 Ніби сам божевільний світ реготав у глибинах цього лісу.

Цей сміх змішувався з шелестом листя, він перекочувався між гілками, немов не мав джерела, а просто існував у повітрі.

Хаотичний. Бездушний. Викривлений.

Оріон зупинився на мить, його очі звузилися.

Це не був голос простого створіння.

Це було щось інше.

Його пальці ледь торкнулися старих рун на власному зап’ясті, які завжди допомагали йому зосередитися в моменти, коли реальність давала тріщину.

Ліс затих… але сміх не зник.

Він наполегливо лунав у глибині, чекаючи на нього.

Оріон зробив крок вперед.

Йому потрібно було дізнатися, що це.

Оріон повільно крокував уперед, його рухи стали обережнішими, а розум ще більш зосередженим. Він відчував це: щось у цьому лісі було спотворене, щось порушувало природний хід часу. Це не була просто місцевість. Це було місце, де час застиг, але водночас був нестабільним. Сміх більше не лунав, але відчуття присутності чогось незрозумілого не зникло.

Дерева навколо були не просто древніми, а ніби свідками речей, які не мали статися. Вітер тут не дув рівномірно, а уривками, ніби сама реальність дихала важко. Час тут спотворювався, як хвилі на воді. І тоді, серед гущавини, тіні розступилися, і він побачив їх.

Двоє ельфів. Чоловік із довгим волоссям та луком за спиною. Жінка з вогняно-рудим волоссям, її руки були готові до магічного заклинання. Вони стояли насторожено, але виглядали так, ніби щойно пережили щось небезпечне. Оріон зупинився. Його погляд швидко оцінив їхній стан. Вони були виснажені, проте все ще мали силу боротися. Він знав, що це не випадкова зустріч.

У світі, де все має значення, чужинці рідко стикаються просто так. Вони знали щось про цей ліс? Чи вони також потрапили сюди не з власної волі? А можливо, вони були ключем до розгадки? Оріон дивився на них, чекаючи, хто зробить перший крок.

Галер різко напружився, коли побачив незнайомця, і, не відриваючи руки від лука, холодно промовив:

— Стривай, хто ти такий і для чого ти тут з’явився?

Оріон не поспішав відповідати. Його спокійні сині очі пильно дивилися на ельфа, вивчаючи його тон, рухи, напругу в плечах. Часом слова були зайвими, і можна було прочитати людину ще до того, як вона заговорить.