Бірандель.

Бірандель завжди здавалася людям доброю і лагідною. У її світло-сірих очах відбивалася турбота, а ніжний голос міг заспокоїти навіть тих, хто втрачав будь-яку надію. Вона слухала, підтримувала, допомагала, і жителі селища бачили в ній світлу душу, що приносить затишок і тепло. Але це лише одна сторона її сутності.

Під шаром спокійної доброзичливості ховалася натура, яку мало хто міг побачити. Вона ніколи не діяла напряму, ніколи не показувала своєї справжньої сутності відкрито. Вона знала, що маніпуляція – це мистецтво, яке найкраще працює з м’якими дотиками, а не грубою силою. Вона виглядала невинною, але іноді могла зробити щось, що межувало між мораллю і підступністю. Вона не була жорстокою, але її рішення іноді змушували людей замислитися, чи справді вона така добра, як здається. Вона не нападала першою, але могла зробити так, щоб інші самі зруйнували себе.

Її довге темно-коричневе волосся, що спускалося до колін у ледве розтріпаній косі, здавалося таємничим символом її натури – частково приборканої, але ніколи не повністю контрольованої. Світлі відтінки її сукні контрастували з тією сутністю, що ховалася глибоко в ній – тінню, що завжди знаходилася поруч, хоч і залишалася в межах світла.

Одного дня Бірандель почула голос, який тихо кликав її у темряву. Це був не гучний наказ, не жорстка вимога – це був шепіт, що огортав її, як легкий туман. Вона не боролася. Вона не противилася. Вона просто зробила крок уперед… і світ навколо неї змінився.

Вона явилася у невідомій землі, де не було звичних облич, де не було селища, яке вважало її доброю душею. Перед нею простягався світанок нового життя, сповненого можливостей… і небезпек. Вона посміхнулася сама собі, відчуваючи, що саме тут вона зможе розкрити свою справжню природу.

Дівчина на ім'я Бірандель проживала одна в будинку покійної матері. В селищі про неї відгукувалися як про добру душу – вона завжди всім допомагала, приходила на допомогу тим, хто цього потребував, слухала проблеми інших і давала мудрі поради. Вона була тією, до кого зверталися за підтримкою, тією, кому довіряли.

Але люди завжди боялися її походження. Ходила легенда, що її мати була злою відьмою, яка принесла лише біди та прокляття. Кажуть, що колись вона накликала на селище мор, каліцтва та страхітливі сни, поки її не викрили та не знищили. Люди зраділи, що нарешті позбулися відьми, і ще більше були вдячні за те, що її донька виявилася іншою – доброю, милосердною, чистою від темряви.

Проте ніхто не знав правди.

Справжня Бірандель не була тією, за кого себе видавала. За спокійною посмішкою та добрими очима ховалася холоднокровна, підступна дівчина, яка прагнула влади та контролю. Вона ніколи не забула, як її мати, стоячи на колінах перед розлюченим натовпом, просила пощади. Вона пам'ятала, як селище раділо її смерті, як святкувало день, коли "відьму було покарано".

Але ніхто не знав найголовнішого – Бірандель сама вбила свою матір.

Вона знала, що, допоки мати жива, її ніколи не приймуть. Вона розуміла, що її шлях до влади можливий лише тоді, коли вона позбудеться жінки, яку всі вважали злом. Їй не було шкода – це був лише перший крок.

Тепер вона залишилася одна. І тепер вона була на крок ближче до своєї мети.

І тут вона відчула, як щось невидиме зірвало її з місця, немов відірвало від реальності, яку вона так довго будувала. Повітря навколо затремтіло, час і простір сплелися в один клубок, що засмоктував її у невідомість.

Очі на мить заплющилися, і коли вона знову відкрила їх, світ навколо був іншим.

Вона стояла на околицях Вермонії. Перед нею височів Обеліск, що випромінював блакитне сяйво, яке пробивало морок і тіні навколо. Світло його було незвичайним, воно не просто освітлювало місцевість, а ніби дивилося на неї, вивчаючи її душу.

Вдалині, крізь легкий серпанок, виднівся замок Вермонії, чий силует височів на обрії, темний і величний, немов символ влади, що підкоряв усіх, хто осмілювався ступити на ці землі. А поруч протікала велика ріка, її води були спокійні, але глибокі, несучи в собі щось таємниче і древнє.

Бірандель не знала, як і чому опинилася тут, але інтуїція підказувала їй одне: це не було випадковістю. Це був новий шанс, новий світ, нова можливість…

Бірандель обережно, але впевнено зробила крок вперед, її погляд ковзав по околицях, вивчаючи новий світ. Її сукня м’яко розвівалася на вітрі, а довга коса ледь торкалася її спини, підкреслюючи спокійний, але рішучий хід. Вона не знала, що чекає попереду, але одне було ясно – вона не буде жертвою в цьому світі.
Вона рушила в бік замку, тримаючи голову високо, не подаючи виду, що їй незнайоме це місце. Але не встигла вона пройти й кілька десятків кроків, як почутила шерех збоку.
🔹 Рух у тіні.
🔹 Клацання металу – зброя вийнята з піхв.
🔹 Глухий голос, що пролунало з-під шолома:
— Хто ти і що тут робиш?
Перед нею з’явилися троє стражників. Вони були високі, озброєні мечами та списами, на їхніх грудях виблискували герби Вермонії, що символізували порядок і дисципліну. Один із них, очевидно головний, зробив крок уперед, його очі під шоломом звузилися, вдивляючись у незнайомку.
Бірандель зупинилася, її обличчя залишалося спокійним, але всередині вона швидко оцінювала ситуацію.

Бірандель не подала й тіні страху. Вона плавно випрямилася, обличчя залишалося спокійним і доброзичливим, а голос – м’яким, проте впевненим.
— Вибачте, добродії, — вона злегка опустила голову, зображуючи щиру вдячність. — Я заблукала... Я йшла лісом, і раптом щось змінилося. Я не знаю, як тут опинилася. Будь ласка, допоможіть мені, я не хочу створювати вам проблем.
Вона говорила впевнено, але не надто сміливо, аби не викликати підозр. Очі трохи опущені, голос стриманий, без надмірних емоцій – образ дівчини, яка не має поганих намірів.
Стражники переглянулися між собою.
🔹 Перший – суворий, загартований у боях, вглядався в неї, ніби намагаючись знайти брехню в її словах.
🔹 Другий – молодший, менш досвідчений, уже, здавалося, почав їй вірити.
🔹 Третій – мовчав, оцінюючи ситуацію.
— Ти звідки, дівчино? — запитав головний, звузивши очі.
— З яких земель?
— І як тебе сюди занесло?