Віллі Веселун

Живучи у сірому, бідному районі Кенвуста, де нічого хорошого не відбувалося, ріс хлопчик на ім’я Віллі Вей. Його батьки заробляли на життя тим, що викопували могили по ночах, але не для того, щоб ховати чи оплакувати. Вони обкрадали мерців, забираючи їхні прикраси, речі, з якими їх ховали, навіть одяг – аж до нижньої білизни.

Цей світ навчив Віллі не боятися мертвих, але змусив сміятися з живих, які були ще гіршими, ніж трупи в землі.

Змалку він відчував себе інакшим. Його тіло було важким, міцним, хоча через зайву вагу багато хто вважав його незграбним. Але головною його проблемою була ненормальна чутливість сосків – навіть найлегший дотик викликав пекучий біль. Через це носіння верхнього одягу ставало справжніми тортурами.

Тому він не носив нічого зверху.

А якщо і змушений був – то лише з обрізаними краями або вирізами біля грудей.

Його вигляд лякав, смішив, відштовхував. Але Віллі не соромився цього.

Навпаки – він зробив це своєю візитівкою.

Він перетворив біль у сміх, а світ, який сміявся з нього – навчився висміювати першим.

Так він став Віллі Веселуном – людиною, яка перетворювала жах у комедію, а комедію у жах.

Одного разу його оточили інші діти – злі, жорстокі, сповнені ненависті, що тільки й чекали моменту, аби вирватися зі свого жалюгідного життя, розтоптавши когось слабшого. Вони насміхалися з нього, з його "особливості", вишкірялися, штовхали, плювали у його бік. Його схопили. Грубі руки вчепилися в його плечі, а хтось зірвав з нього футболку, оголюючи тіло, яке було для нього болючим прокляттям.

І тоді ватажок їхньої зграї – жорстокий хлопець із поглядом садиста – витягнув ніж. Це був армійський клинок, який він вкрав у батька. Лезо блиснуло на сонці. Віллі завмер. Холод металу притулився до його грудей. Очі того хлопця палали божевільним задоволенням.

— Якщо вони тобі такий дискомфорт приносять, то я допоможу тобі позбутися їх.

Віллі навіть не встиг зреагувати, як відчув пронизливий, жахливий біль. Різкий рух – і його лівий сосок відлетів убік. Ще один рух – і правий слідом. Він закричав. Крик виривався з його горла, наче різана свиня, яку ведуть на забій. Біль пронизав кожен нерв. Світ розмитий, наповнений сміхом, зловісним і гучним.

Хлопець дивився на нього, дихаючи важко, як звір, що скуштував кров. Він відчував свою владу. Він відчував себе богом. І це сподобалося йому.

— Чому ти такий сумний? Ми допомогли тобі розібратися з твоєю проблемою! Радій! Бач, як нам весело!

Його усмішка стала ще ширшою. І тоді він знову опустив ніж. Повільно, методично, з насолодою, він розрізав його живіт – від краю до краю. Кров ринула рікою, але хлопець зробив це так, щоб не вбити – а змусити його бачити, відчувати, запам’ятати. Щоб цей шрам став частиною його обличчя. Щоб він кожен раз, коли дивився вниз, бачив не просто розрізане тіло – а гримасу.

Великий, окривавлений рот. Його нове обличчя. Його новий сміх.

Виглядало це, ніби його власне тіло тепер насміхалося з нього — великий, моторошний усміхнений шрам на животі, що сміявся і плакав кров’ю водночас. Хлопці стояли над ним, задоволені своїм творінням, і, кидаючи ще кілька глузливих слів, пішли геть, залишивши його валятися на холодній землі. Вони дали йому ім’я, яке мало стати його прокляттям — Віллі Веселун.

Він лежав на вулиці, обличчям у багнюці, за ним тягнулася окривавлена полоса, змішана з пилом і гниллю цього богом забутого району. Кожен подих давався йому з болем, його пальці судомно вгризалися в землю, залишаючи сліди від нігтів, що ламалися під власною вагою. Його ніхто не рятував. Його ніхто не чекав.

Зціпивши зуби, Віллі поповз у напрямку дому, ніби єдина сила, що його вела, була сама ненависть. Ніч була холодною, і вітер шматував його обдерту шкіру, але він продовжував рухатися, доповзаючи до гнилої хатини, яку називав домом.

Він відчинив двері, зачинився у своїй кімнаті й, не чекаючи допомоги, почав обробляти власні рани. Він узяв пляшку батьківського саморобного "лікування" – трупнівку, смердючий, міцний алкоголь, перегнаний із частин тіл трупів, що вже почали розкладатися. Його батько завжди казав, що ця штука лікує все — від ран до страху.

Коли рідина потрапила на відкриту плоть, біль став нестерпним. Його тіло звивалося, наче жива рана, і в той момент, коли пекуча рідина проникла глибше, коли його нерви кричали від болю, Віллі почав виривати волосся з голови, клаптями. Спочатку просто з боків, але цього було мало. Його руки продовжили — він рвав шматки власної шкіри, дряпався так, що нігті ламалися, залишаючи криваві борозни на скальпі.

Він мав би кричати. Він мав би благати, аби цей біль припинився. Але…

Він не кричав.

Він почав сміятися.

Спочатку тихо, хрипло, зі сльозами в очах.

А потім голосніше.

І ще голосніше.

Поки його тіло корчилося у спазмах болю, його губи розтягувалися у гримасі безумного щастя.

Він не плакав більше.

Він не страждав більше.

Він сміявся.

Сміявся, поки його власне тіло не змогло більше терпіти.

Сміявся, поки кров стікала з його обличчя, з рук, з живота, капала на гнилу підлогу.

І коли цей сміх нарешті стих, він повільно підвівся.

Тремтячими руками він взяв зі столу сумку батька – ту саму, де зберігалися його інструменти.

Потім узяв лопату.

Він вийшов у ніч, босий, у брудному, просякнутому кров’ю одязі, і рушив у бік кладовища.

У темряві його сміх лунав луною між могил.

Тієї ночі Віллі Веселун переродився.

 Ті хлопці, які ще вчора глумилися над Віллі, тепер лежали розчленованими, їхні тіла були поділені на частини, розкидані по різних ямах, немов клаптики непотрібної плоті. Але наймоторошніше було не це. На гробницях кров’ю були написані нові імена: Кевін – рука в сраці. Нікко – очі замість яйок. Том – піструн сумний у роті.

Поліція швидко нагрянула на місце злочину, але вони не знайшли вбивцю. Вони знайшли винних. Його батьків. Їх арештували за богохульство, знущання над гробницями та їхніми вмістилищами. Їх вважали грабіжниками мерців, тими, хто скривдив покійних, і, незважаючи на їхні протести, їх відправили в кайданах у судилище. Віллі не заплакав. Він не благав, не кричав. Він сміявся. Коли його відривали від дому, коли поліція тягнула його в авто, він сміявся так голосно, що навіть офіцери почувалися не по собі.