Алістарія

Алістарія – Тінь, Що Йде Своїм Шляхом
🔹 Вік: 23 роки
🔹 Приналежність: Живе між світлом і тінню, не прив’язуючись ні до добра, ні до зла.
🔹 Зовнішність:
▪ Струнка та граційна, як тінь, що ковзає між світами.
▪ Блідо-світла шкіра, яка ніби не торкалася сонця.
▪ Довге чорне волосся із фіолетовим відблиском, що вловлює світло, коли вона рухається.
▪ Бурштинові очі, глибокі, ніби бачать більше, ніж варто знати.
▪ Темний плащ, прикрашений срібними нитками, що робить її схожою на нічне небо, розсіяне зорями.
▪ Амулет-півмісяць, який вона носить біля серця – символ її таємниць.

Характер:
Алістарія – жінка-загадка.

Вона таємнича та прониклива, мовчазна спостерігачка, яка бачить більше, ніж говорить.

▪ Незалежна – вона не служить нікому і не шукає наставників.
▪ Сильна духом – навіть у найтемніші часи її віра у власні рішення непохитна.
▪ Обдумана – її дії завжди логічні та стратегічні.
▪ Не любить відкривати свої почуття – її емоції сховані під холодною маскою.

Навички:
▪ Магія ілюзій – здатна створювати хибні образи, приховувати себе або змушувати ворогів бачити те, чого немає.
▪ Телепатія – може проникати у думки інших або передавати повідомлення без слів.
▪ Майстерність у бою з кинджалами – її зброя – легкі, гострі, смертоносні леза, якими вона володіє з хірургічною точністю.
▪ Знання магічних артефактів – розуміється на проклятих і благословенних речах, знає, як їх використовувати.

Її місце у світі
Алістарія не служить жодній силі – ні світлу, ні темряві. Вона балансує між ними, йде своїм шляхом, не озираючись.

Її ім’я у світі шепочуть із повагою та страхом, бо ті, хто з нею зустрічався, не завжди знають, на чиєму вона боці.

Її історія ще не написана, і лише вона вирішить, якою вона буде.

Одного дня Алістарія відчула поклик.

Це було не звичайне відчуття, не голос у голові, не видіння – це було щось більше.

Сила, що кликала її, не належала ні світлу, ні темряві.

Вона не вагалася. Вона пішла.

Крок – і світ навколо змінився.

Холодний вітер обпік шкіру. Повітря тут було важким, наповненим шепотом тисячі голосів, що зникали в пітьмі.

Вона стояла на околицях Безодні Тіней.

🔹 Перед нею – безкрая прірва, що ковтає світло.
🔹 Позаду – темний ліс, гілки якого рухаються, немов живі.
🔹 На горизонті – обриси покинутих руїн, серед яких виблискував загадковий чорний обеліск.

Вона не знала, що це за місце.

Але знала одне – це світ, куди її привели не випадково.

Щось чекало її тут.

Алістарія стиснула руків'я одного зі своїх кинджалів і зробила перший крок у невідомість.

Алістарія відчула його силу ще здалеку.

Темний обеліск стояв серед руїн загубленого світу, височіючи над нею, немов сторож давньої таємниці. Його поверхня була вкрита вигравіруваними символами, що пульсували тьмяним темно-фіолетовим світлом.

Шепіт лунав у повітрі.

Він не звучав як окремий голос – це був відгомін тисячі голосів, що зливалися в безперервний, гіпнотичний заклик.

🔹 Крок.
🔹 Ще один.

Кожен її рух віддавався легким тремтінням у просторі.

Темна енергія навколо ставала густішою, тіні навколо рухалися самі по собі, немов реагували на її присутність.

Вона знала, що тут знайде відповіді.

Але чи буде вона готова їх почути?

Її рука мимоволі торкнулася амулета-півмісяця, що висів на її шиї.

Шепіт став виразнішим.

Він не просто кликав її – він знав її ім’я.

Алістарія простягнула руку, торкнувшись чорної поверхні обеліска…

Алістарія зосередилася на обеліску і шепоті, що лунав навколо. Вона вирішила відповісти на заклик:
"Я чую тебе. Якщо ти маєш відповіді, я готова їх отримати. Покажи, що мені робити." 

Алістарія відчула, як темна енергія почала поглинати її думки. Її бурштинові очі зблиснули, коли голос обеліска заговорив прямо у її свідомості.

— Я закований у кайданах вже не одне тисячоліття… Я чекав твоєї появи, Алістарія.

Його голос був глибокий, древній, він звучав одночасно шовковисто і зловісно.

— Ти – єдина, хто зможе визволити мене з кайданів.

Холодний вітер обдув її шкіру, а символи на обеліску почали світитися яскравіше, немов реагуючи на неї.

— Але ти ще не готова…

Алістарія змінила позу, стиснувши рукоять кинджала, ніби відчувала, що щось може піти не так.

— Що ти пропонуєш? — її голос був твердим, спокійним, позбавленим страху.

Шепіт став глибшим, майже піснею, що вливалася їй у вуха.

— Ти станеш сильнішою. Я допоможу тобі. Але ти маєш прийняти мою силу.

Хвиля темної енергії прокотилася через її тіло, холодна, незвична, але… вона не здавалася їй чужою.

— Навчи мене.

Тиша.

На мить все затихло, навіть вітер.

А потім символи на обеліску запульсували, і перед Алістарією з’явився знак – магічне коло, що випромінювало таємниче чорне світло.

— Зроби перший крок. І я відкрию перед тобою двері до істинної сили.

Алістарія подивилася на магічне коло.

Її вибір міг змінити її назавжди.

Але вона ніколи не боялася невідомого.

Вона простягнула руку… і ступила в магічне коло.

Алістарія стояла нерухомо, її бурштинові очі вивчали пульсуюче темне коло, яке мерехтіло на поверхні обеліска, немов живе серце, що билося в ритмі древніх сил.

— Я не готова прийняти твою силу без ясних пояснень. Чому я маю тобі довіряти? Яка твоя справжня мета, обеліске?

Її голос лунав чітко та холодно, розсікаючи густу темну енергію, що повільно крутилася навколо моноліту.

Вона залишалася настороженою.

🔹 Її тіло – напружене, мов тятива лука.
🔹 Руки впевнено стискали руків’я кинджала.
🔹 Кожен м’яз був готовий до блискавичного удару, якщо ситуація стане загрозливою.

Навколо здійнявся тихий вітер, що не торкався дерев, не ворушив пилюку, а ніби існував лише між нею та обеліском.