Ліатрель

Ліатріель жила вже понад сто років, але плин часу для ельфів був інший. Для людського ока вона виглядала не старшою за двадцятирічну дівчину—струнку, витончену, з довгим каштановим волоссям, що спадало м’якими хвилями, та глибокими зеленими очима, у яких світилася тиха мудрість.

Вона уникала людських міст, рідко наближалася до них. Ліатрі не була відлюдницею, але її тягнуло до природи, а не до кам’яних вулиць, заповнених шумом і хаосом цивілізації.

Усе через минуле, яке вона ніколи не змогла забути.

Вона народилася від союзу двох світів—матері-ельфійки та батька-мага. Її дитинство могло бути ідеальним, адже кров обох батьків наділила її унікальними дарами.

Від матері їй передалася здатність розуміти мову тварин і рослин. Вона чула, як дерева шепочуться між собою, як вітер передає звістки з інших земель, як птахи обговорюють подорожі, що ведуть за обрій.

Від батька ж вона успадкувала щось інше—магію, пов’язану з малюнками. Вона могла створювати закляття через образи, писати свою магію, формувати її через фарби та символи.

Але ця сила мала свою ціну.

Кожен раз, коли Ліатрі використовувала магію малюнка, її тіло накривала хвиля болю, наче сам світ відторгав її здібності. Це тривожило її батьків. Мати забороняла їй використовувати силу, а батько намагався знайти причину цього ефекту.

Але вони не встигли розгадати цю загадку.

Темна Башта прийшла за нею
У десять років її життя зруйнувалося.

Одного дня до їхнього дому прийшли маги Темної Башти. Високі, в чорних плащах, з порожніми очима, вони не просили, не запитували, не вели перемовин.

Вони прийшли по неї.

Вона не знала чому. Вона не розуміла, що їм було потрібно. Але коли вони з’явилися, її батьки загинули, а вона сама…

…зникла у пітьмі.

Ліатріель кричала, намагаючись вирватися з рук темних магів, які безжально розірвали її світ на шматки.

Її батько стояв між нею і нападниками, його руки палали магічним вогнем, але їх було надто багато. Її мати знімала захисні амулети з власного тіла, передаючи їх доньці, намагаючись захистити хоча б її.

Але вони не мали шансів.

Маги Темної Башти знищили їх—швидко, холоднокровно, без жалю. Ліатрі бачила, як світло життя згасало в очах її батьків, і вона не могла зробити нічого.

А потім її забрали.

Вони не пояснювали, не говорили нічого. Вони просто викрали її в темряву.

Їй було десять років, коли вона потрапила до Темної Башти—місця, де магія не була даром, а лише ресурсом, який треба було розгадати, розбити на складові й використати.

Вони сподівалися, що вона унікальна, що її сила—це ключ до чогось більшого.

Вони експериментували.

Вони різали її шкіру, занурювали її в магічні символи, змушували малювати, спостерігаючи, як її тіло скручується від болю.

Вони хотіли розбудити силу, але щоразу, коли вона намагалася використати магію, її тіло пронизували жахливі муки.

Вона плакала. Кричала.

Але ніхто не слухав.

А через п’ять років, коли вони зрозуміли, що вона не є тим, кого вони шукали, її просто викинули в ліс.

Без їжі. Без одягу. На з’їдення хижакам.

Але вона не померла.

Ліатрі чула ліс. Вона розуміла його, говорила з ним.

Дерева давали їй прихисток. Тварини підказували, де знайти їжу.

Вона стала частиною дикої природи, і природа прийняла її, рятуючи від загибелі.

Згодом вона навчилася жити, хоч і ховалася від світу. Вона носила довгу накидку, щоб приховувати свої шрами—свідчення болю, що не зникне ніколи.

Час від часу вона приходила в людські міста, продаючи трави. Вона не любила їх, але потребувала книг і матеріалів для малювання.

Вона вчилася володіти своєю силою, хоч це і коштувало їй болю.

Одного разу вона намалювала свій власний будинок—величезне дупло у старому дереві, що стало її притулком.

Малюнок ожив. Дерево прийняло її.

А вона три дні пролежала без свідомості від нестерпного болю.

Але це була її магія.

Це була її доля.

Минуле не відпускало її.

Кожну ніч вона бачила кошмари—темні стіни Башти, холодні руки магів, що занурювали її в біль.

І навіть через роки її шрами не зникли.

Ліатріель не могла вилікувати їх.

Бо вони були не просто на її шкірі.

Вони були в її душі.

Ліатріель жила так, як звикла — у тіні дерев, серед голосів природи, у світі, де вона сама собі була господинею.

Але одного дня щось змінилося.

Вона почула голос.

Спочатку це був лише шепіт, ледь чутний, мов шелест листя. Але з кожною хвилиною він ставав глибшим, потужнішим. Це не була мова людей, ельфів чи навіть духів природи.

Це був заклик.

Щось — або хтось — кликав її.

Поклик ішов із самого нутра світу, вириваючи її із реальності.

Темрява накрила її.

Здавалося, що простір розсипався на шматки. Її тіло втратило вагу, час втратив значення. Вона відчувала, як її свідомість летить крізь нескінченність, розчиняючись у хаосі.

А потім — падіння.

Коли вона розплющила очі, то опинилася в пітьмі.

Навколо були грубі скелясті стіни, які тиснули, ніби зімкнулися навколо неї в пастку. Повітря було густим, воно віддавало вогкістю та чимось чужим, древнім, забутим.

Це була не просто печера.

Це була Печера Безодні.

Щось рухалося у тіні.

Її пальці рефлекторно торкнулися кам’яної підлоги, шукаючи, чи є під нею ґрунт, чи це лише порожнеча, що може затягнути її ще глибше.

Її серце билося швидко.

Куди вона потрапила?

І головне — хто її покликав?

Ліатріель відкрила очі й різко вдихнула, її легені наповнило незнайоме, холодне повітря.

Вона лежала на вологій землі, її пальці занурилися в темний ґрунт, ще не усвідомлюючи, де вона знаходиться.

Навколо панувала темрява.

Печера Безодні зяяла позаду, немов розлом у реальності. З її нутра виривався глухий рик, настільки потужний і первісний, що навіть повітря навколо вібрувало від цієї сили.