Родріга

З самого дитинства Родріга зрозуміла одну просту, але жорстоку істину—у цьому світі ніхто не стане її захищати. Світ не був добрим, він не прощав слабкості.

Вона росла у сім’ї, де її батько був похмурим та мовчазним погребальником. Його руки завжди пахли землею та воском, а очі віддзеркалювали лише тіні світу, в якому він працював. Замість того, щоб гратися з іншими дітьми, Родріга проводила дні серед могил, спостерігаючи, як земля поглинає тих, кого більше ніхто не чекав удома.

Її друзями стали мертві. Вона розмовляла з ними, ділилася своїми думками та страхами, бо знала, що вони не зрадять і не осудять. Їхні мовчазні обличчя були єдиними, хто слухав її без осуду, єдиними, кому можна було довіритися.

Іноді вона уявляла, що вони відповідають їй. У тихому шелесті вітру, у скрипі старих трун, у шурхотінні землі, яка вкривала їхні тіла.

З кожним роком вона дедалі більше розуміла: живі жорстокі, а мертві—справжні.

Коли Родрізі виповнилося вісімнадцять, вона відчула те, чого не помічала раніше. Від мертвих виходила дивна, майже відчутна холодна енергія. Вона не просто бачила їхні бездиханні тіла—вона відчувала їхню присутність, ніби щось невидиме й досі існувало після смерті.

Спочатку це були слабкі імпульси—шелестіння шепітних голосів на кладовищі, відчуття чиєїсь тіні за плечем, коли поруч не було нікого. Але з роками вона навчилася слухати їх. Розуміти. Підкоряти.

Родріга відкрила у собі дар, що був таким же жахливим, як і захопливим—вона навчилася повертати душі померлих. Вона відчувала їх, тягнула їх зі світу небуття, змушувала входити в бездиханні оболонки, оживляла їх, як лялькарка, що смикає за нитки свої маріонетки. І мертві корилися їй.

Спочатку вона просто експериментувала. Піднімала дрібних тварин, змушувала їх рухатися. Потім – людей. Спершу невинно – без наміру нашкодити, лише щоб зрозуміти, як далеко сягала її сила. Але чим більше вона пробувала, тим сильніше відчувала потяг до цієї сили.

Батько довго мовчав. Він бачив, що його дочка не така, як інші, але сподівався, що це мине. Проте коли він став свідком того, як його власні померлі клієнти піднімалися з трун під її наказом, він не витримав.

Він розповів про неї інквізиції.

Вони прийшли вночі—озброєні, без попередження. Вирвали двері з петель, перевернули меблі, вирвали її зі сну грубими руками. Її магія була могутньою, але не такою, щоб протистояти освяченій сталі та вогню.

Родрігу ув’язнили, наче дикого звіра. Вони не розуміли її. Вони боялися її. Але страх породжує ненависть. І вона знала—вони не залишать її в живих.

Дні зливалися у тижні, а тижні—у нескінченні місяці. Родріга вже перестала рахувати час. У темряві своєї камери вона сиділа, зв’язана ланцюгами, що горіли на шкірі, заважаючи їй торкатися до тіней світу мертвих. Її тіло слабшало, але її розум був міцний.

Аж ось одного дня вона почула голос.

Шепіт, що розривав тишу. Він був далеким, але наполегливим, наче хтось кликав її звідкілясь із-за меж цього світу.

Спочатку вона вирішила, що це галюцинація. Від довгого ув’язнення і нескінченних катувань розум міг почати грати з нею жорстокі жарти. Але голос ставав голоснішим, пробираючись крізь стіни темниці, крізь кайдани, крізь саму реальність.

"Встань… Настав час…"

Родріга розплющила очі, але темниця почала зникати. Світ змішався у вихорі тіней, простір здався нестабільним, ніби його зруйнувала якась невидима сила.

Вона падала. Але не тілом—свідомістю, душею. Вона провалювалася крізь час і простір, ніби саме прокляття, що жило в її крові, рвалося з в’язниці, не визнаючи законів цього світу.

Коли вона відкрила очі, її легені жадібно вдихнули чисте повітря. Вона більше не була в темниці.

Перед нею розкинулися околиці Вермонії. Ліси, поля, далекі вершини замку, що здіймався над горизонтом.

Але як?

Як вона опинилася тут? І хто той, хто покликав її?

Родріга ще раз кинула погляд на замок Вермонії. Він здавався далеким, ніби частиною іншої реальності, до якої вона ніколи не належала. Та й зараз їй не варто було наближатися до цього місця. Вона ще не знала, хто покликав її сюди, але не могла ризикувати.

Вона повернулася до річки. Вода текла спокійно, її поверхня відбивала кольори вечірнього неба, змішуючи синяву з відтінками полум’яного золота. Ріка була жива. Родріга відчувала, як вона дихає, як шепоче крізь хвилі, несучи в собі тисячі нерозказаних історій.

Зробивши глибокий вдих, вона рушила вниз за течією.

Її ноги грузли у траві, волога земля чіплялася за підошви, але вона йшла далі, з кожним кроком відчуваючи, як світ навколо стає інакшим. Повітря було наповнене ароматами дикої природи: сирої землі, річкової прохолоди, осінніх квітів, що ще не встигли зів’янути.

Її м’язи ще пам’ятали тісні кайдани, а шкіра—холод кам’яної в’язниці. Але тепер вона була вільна.

Та чи надовго?

Попереду, серед дерев, щось рухалося.

Родріга сповільнила крок, звужуючи очі. Чи це просто звір, що прийшов на водопій? Чи щось більше?

Її поклик привів її сюди не просто так. І тепер вона мала з’ясувати—що чекає її далі.

Родріга зупинилася, вдивляючись у тінь, що промайнула серед дерев. Невідоме завжди несло загрозу, і вона знала: бути беззахисною в цьому світі – означало бути мертвою.

Її руки інстинктивно потягнулися до пояса, де раніше висів ніж, але його вже не було. Вона пригадала – інквізитори забрали в неї все, залишивши лише тремтіння в руках і холодну тишу темниці.

Треба було знайти щось схоже на зброю.

Вона різко озирнулася. Ріка несла вниз гілки, обточені водою, каміння та уламки коріння, що вирвалися з берегів після дощів. Її погляд зачепився за міцну, суху гілку, що стирчала з-під куща. Вона нахилилася, вирвала її з землі та обережно зважила в руках.

Грубий, нерівний дерев’яний кий. Недосконалий, але кращий за нічого.

Та цього було замало.