Це був звичайний літній день.

Це був звичайний літній день. Я мандрувала по знайомому маршруту, дихала сонцем, пила свою гарячу каву (бо звички не зраджую) й займалася улюбленими ділом: самоаналізом, і мої думки ведені бурною фантазією привели мене до спогадів.

Є такий науковий факт: люди пам’ятають себе з трьох років фрагментами. Але фрагменти ці — не випадкові. Це не просто список подій. Це може бути слово, сказане в потрібний момент. Людина, яка торкнулася найоголенішої струни твоєї душі. Подія в знаменний період життя.

От і я згадала себе малою. У мені тоді жило непереможне бажання виділитися. Якщо всі погоджувалися йти «на ручки» для фото — я впиралася рогом і стояла на землі. Якщо всім подобався, скажімо, Максимко, бо «милий», — я запевняла, що в нього жирна голова. Якщо треба було зробити щось, на що ніхто не наважувався, я вже була на півдорозі до виконання, навіть не дочекавшись прохання.

З часом батьки навчилися використовувати мою систему проти мене. Коли їм треба було попросити мене почистити яблука на компот, вони голосно розповідали, що там повно черв’яків і діти страшенно бояться їх чистити. А я, зціпивши зуби, мовчки йшла по ножа. Без примусу. Бо треба ж комусь показати, що я не така, як усі.

Яскраво пам’ятаю ще одну ситуацію. Наша сусідка, що мала козу, прибігла з новиною: коза народила трьох козенят. А нас тоді теж було троє. І вона сказала: «Три козулі мають зробити фото з трьома козулями».

Ми довго вирішували, хто з нас «козуля», а хто ні. Я твердо вирішила відмовитися, бо це здавалося мені ординарним. Але все змінилося, коли мої сестри злякалися й навідріз відмовилися навіть підійти до малюків-козенят. Ми росли в місті; тварин бачили тільки в зоопарку за кліткою. Ми боялися всього, що дихає, окрім людей.

Карти раптом перевернулися. І я — яка боялася не менше — просто сказала:  «Тю, боягузки. Несіть козу…» У той момент, на тому фото, я — шестирічна вперта дівчинка — твердо постановила собі, що ніколи не боятимусь. Що в світі, де всі носять чорне, я вдягну паєтки й піду блистіти.

Життя, правда, і не таких мрійників переламало. З когось: посміялося. Комусь втовкмачило, що дитинство — це один світ, а дорослий — зовсім інший. І люди так зручно в це вірять: у їхній психіці є окрема кімната, куди вони складають усі невиконані мрії, пояснюючи собі, що «так не буває» або «то було давно». Але дитинство не зникає — воно просто переселяється в тінь. Тінь, яка з’являється лише тоді, коли ти нарешті перестаєш тікати.

З цими думками я не помітила, як дійшла до зупинки й допивала порожній стакан, голосно сьорбаючи повітря, ніби там усе ще була кава. І раптом відчула різке, настирливе смикання за штанину. Я повернулася — а там маленьке, брудне, певно циганське хлоп’я жалібно скавулить:

— Тьотя, тьотя… ви така гарна. Може, знайдеться в такої гарної тьоті пару гривень?

Воно повторювало цю фразу механічно, швидко, занадто впевнено — так ніби цей «комплімент» казало не вперше. Я порилася в сумці — XXI століття, звісно, нічого готівкою — і знайшла лише одну десятку, ту саму, якою мала заплатити за маршрутку. Відмовити дитині я не могла. Я подала йому ці 10 грн і подумала: «Скільки того життя. Пройдуся пішки».

І тут, із того милого личка, злетіло: — Ех ти, гнида нещасна… за 10 грн я собі навіть морозива не куплю! - Я навіть моргнути не встигла.

Спершу я подумала, що мені привиділося. Адже в моєму внутрішньому фільмі я щойно була героїнею: пожертвувала комфортом, вирішила йти пішки під тридцятиградусною спекою… Але ні. Це було сказано мені. Чітко. Гарно поставленим, тренованим хамством, за яке він явно отримував бонуси в своїй маленькій ієрархії вулиці. І в мені щось обірвалось. На частку секунди мені захотілося побігти за ним і забрати ті гроші назад. Та він уже зник — босими п’ятами по асфальту — до наступної «гарної тьоті».

Я пішла собі далі. Пішки, як і постановила.

І думала.

Про 10 грн.

Про ціну доброти.

Про власну дурість.

І вперше в житті я чітко побачила себе з протягнутими 10 гривнями… не для тих людей…