Вечір життя

Микола Сингаївський (2000-ні — початок 2010-х років) був сповнений тихої, але глибокої мудрості, світлого смутку та неослабної працездатності. Це був час, коли поет відійшов від гучного публічного виру й зосередився на найважливішому — підсумках, пам’яті та духовних заповітах.

На схилі літ Сингаївський усе частіше повертався думками та поїздками до рідного Полісся (до села Шатрище на Житомирщині). Для нього це була не просто ностальгія, а духовне перезавантаження. Він багато писав про матір, дитинство, поліські джерела та людей праці. У цей період виходять друком його збірки прози та поезії, у яких кожне слово вже позбавлене будь-якої радянської чи часової кон’юнктури — залишилася тільки чиста людська суть, лірика, природа та філософія прощення…

Як і більшість митців його покоління, у 2000-ні роки Сингаївський гостро відчував зміну епох. Однолітки та побратими по зброї й перу один за одним ішли у засвіти. У його пізній ліриці з’являється особлива «вечірня» інтонація — роздуми про минущість земного, про загадковий перехід і про те, що після людини залишається тільки добре слово та пісня. Проте в ньому не було відчаю чи озлобленості: його філософія заходу сонця була світлою, з вдячністю за кожен прожитий день.

Дивовижно, але на заході свого життя Сингаївський зберіг дитячу чистоту душі. Він багато уваги приділяв дитячій літературі, видавав казки, вірші для найменших, працював у дитячому журналі «Малятко». Спілкування з малечею давало йому снагу й допомагало зберігати віру в майбутнє, коли власне здоров’я вже починало підводити.

Микола Федорович творив практично до останніх днів (він відійшов у засвіти у лютому 2013 року на 77-му році життя). Навіть долаючи хвороби, він залишався добрим, шляхетним і надзвичайно чуйним до чужого болю чоловіком. Залишивши по собі сотні пісень, які вже давно стали народними, він пішов так, як і жив, — тихо, гідно, із відчуттям спокійно виконаного людського та мистецького обов’язку.

Його «вечір» був не сутінками, а швидше м’яким золотим заходом сонця, після якого залишається довге й тепле сяйво — його пісні, які співають і сьогодні.

І на цьому завершу цей нарис. Адже життя поета не закінчується його фізичною смертю. Він живий, допоки живуть його твори. І не просто серед книг на запилюжених полицях, а в головах, серцях і душах читачів, слухачів, людей…

Від серця поклонюсь

Знову чую, мов співає мати,

долітає голос до зорі.

І мене виходять зустрічати

край дороги наші явори.

Сонце з небокраю

встало рано-рано.

Знову розмовляю

з вами, рідна мамо.

Ви співали дітям колискові,

ніжне серце сповнили добром.

Ви життя давали колоскові,

щоб налився соком і зерном.

Ваші материнські заповіти,

як найперші на землі стежки.

Виростають роботящі діти

і дарують пісню нам жінки.

Заквітують, як весна, бажання,

я в тій пісні словом озовусь.

Матерям з найглибшим побажанням

я від серця щиро поклонюсь.

Сонце з небокраю

встало рано-рано.