Головний пісенний шедевр

Коли нині, у жовтні 2026 року дивишся на рейвах і руйнацію столиці Франції, мимоволі думаєш...

А перші поетичні рядки майбутньої пісні «Чорнобривці»  Микола Сингаївський накидав у 22 роки… Закордоном… Це сталося у 1957 році, під час студентської поїздки до Франції… Саме там його вразила паризька клумба з рідними квітами…

Ця раптова зустріч із квітами далекої батьківщини серед європейського урбаністичного пейзажу вразила. Вона викликала напад ностальгії за рідною домівкою, мамою та рідними Шатрищами, де вона завжди садила ці квіти…

…Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку,
Бачу руки твої, моя мамо,
Твою ласку я чую, рідненька…

 

А  за три роки вірш стане піснею…

У 1960 році композитор Володимир Верменич напише до нього музику.

Втім справжня всенародна слава наздогнала «Чорнобривці» майже одразу. І стала неофіційним гімном материнської любові.

Сама ж закордонна подорож не перетворилася у студента на «французьку» лірику чи дорожні нотатки у віршах…

Та й для подальшої поетики Сингаївського, яка здебільшого живилася образами рідної Поліської землі, материнського дому, української природи та поля, закордонні враження залишилися внутрішнім спогадом… Спомином, що кристалізувався у символи українського дому та пам'яті, аніж темою для географічних чи описів європейських мандрів…

«…Скільки б не пройшов чужих доріг,

Не зазнав тривоги чи любові,

Я вернусь на батьківський поріг,

Де звучить моє співуче слово.

Бо чужина серце не зігріє,

Не подарує ласки і тепла,

Тільки тут, де жито зеленіє,

Моя доля цвітом розцвіла….»[1]

[1] М.Сингаївський «Поклич мене»