4. Про імунітет

Я втекла місяць тому від цього кошмару, від неможливості скільки і коли завгодно насолоджуватися весняним вітерцем та сонячними промінчиками. Я поїхала від можливості щогодини бачити в інтернеті нові повідомлення про обмеження-обмеження щодо людей, які повні сил та готові зміцнювати свій імунітет "на відкритому просторі". А найбільше мені було шкода діточок, мами яких реально налякались тастільки, що не випускали дітей прогулятися поза квартирою.

І що ж я знайшла взамін - у тій природі, що просинається навесні та радує цвітінням дерев, першою зеленню з городів? Перше, що я зробила, це пішла за садок. А там земельна ділянка, що простягнулася аж до ставка. А за ставком поля і пагорби, а за ними - небесна далечінь - дивишся і думками летиш на той простір. Це перламутрове й безмежне небо, на якому, як на театральній сцені щогодини відбувається своя вистава у яскравих тонах та несподіваному характері героїв. Можливість не носити маску, що робить з карантинних особистостей покірних законослухняних громадян! Знаю, кричати у масці якось незручно. Мабуть, для цього це й було придумано. Я не проти адекватних застереженнь, але заперти здорових людей з дітьми у прохолодних квартирах - це вже занадто. У нас такий клімат - або холодно, або раз і спека. То хіба на сонці можуть втриматися бацилки, це ж не біороботи, це мікроорганізми, що вітром здмухуються, а ультрафіалетом знешкоджуються за лічені хвилини.

Тож я, як приїхала у село - перевдяглася, пообідала та гайда до роботи, Бо треба саджати купу усяких корисних рослин. Золоте сонце й поживний ґрунт вкладуть у трави, овочі та фрукти цілющу силу. А потім люди скористаються цим божественним даром, коли це багаство опиниться у тарілці салату чи чашці запашного чаю. Та крім роботи на землі, мене чекало безліч нормальних враженнь, які злущили з душі мою тривогу щодо загрози захворіти перед новоспеченим вірусом. Я вдихала на повні груди пахощі весни, очі милувалися жовтими плямками кульбабок та зірочками лісових фіалок. З серця спадав туман, що так майстерно ствоювали ЗМІ з усіх сучасних інформаційних носіїв. А потім зажевріли червоним полум'ям тюльпани і біло-рожевий сніг вкрив сливи, вишні, яблуні. Порівняно з емоційно напруженим містом, я наче відкрила двері у рай, який був ось поряд - за сотню кілометрів від території з обмеженням карантину.

Вранці зухвалі промінчики відкривали мої вії та солодко шепотіли: вставай, соня, вже швидше, бо  пропустиш урочистий гімн весні. Тож я махала сапкою та здоровкалася з вітром, що інколи наче хотів мене прогнати з городу. А, може, випробовував мою впертість. Мене надихали птахи на луках, що терпляче переносили цей вітряний період. На тендітних ніжках вони трималися біля очерету та вітали чергових членів своєї родини, що поетапно поверталися до рідної землі. Поки літо повноцінно не оселялося у цім краю, погода змінювалася майже щогодини - то крижані крупинки снігу, то привітна теплінь. І від того життя ставало лише захоплюючим, вражаючим.

А ще - за садком мене хотів спіймати вітер, але я втекла. Джмелі та бджілки хазяйновито збирали медок для свого потомства ( у них нема супермаркетів - треба поспішати, бо малят треба прогодувати до цвітіння акації хоча б). До мене приходив травневий дощик, і я працювала разом з ним над чистотою: він мив землю, а я посуд. Я бачила усіляких птахів, що не мають обмеження на політ: шуліка поважно кружляв під хмарами; чорногузи вигрівалися на сонечку і вибирали собі пару; шпаки безтурботною сімейкою клювали насіннячко та неймовірно гарно переспівували одине одного; ластівки шукали, де звити нове гніздечко.

Я на все це дивилася і думала, що ось Земля з усіх сил втримує росточки рослин. Вона всупереч вітру,  суховію й заморозкам народжує нове життя. Маленькі листочки потихеньку розправляють листочки, а слабе коріння ніжками чіпляється за маленькі грудочки ґрунту, шукаючи вологу та поживні речовини. Вона справжня цариця - сильна й вольова! Горда й гарна її величність Земля - фантастично витривала й готова протистояти будь-якій негоді та виростити чергове покоління флори та фауни. Чого не можна сказати про людей весни 2020-го... Так швидко повірили в свою вразливість, а хворі та немічні почали глузувати зі здорових. Спробуйте начепити на квітку соняшника "намордник" і ви не побачите врожаю. Так нащо вам обличчя, якщо ви навіть своїх дітей не хочете захищати, щоб вони по праву отримували б свою порцію вітаміну D. А чи запам'ятають вони, як ви хворобливо і панічно кілька разів на день протираєте ручки дверей, ллєте на руки синтетичні засоби, а по факту - знешкоджувачі здорової флори вашої шкіри. Радує, що деякі маленькі шибеники тихенько глузуть над дивацтвами дорослих... То хай з них виростуть справжні життєлюбні соняхи-сміливці, що полюблять танці вітру ще дужче.

А потім трапилося те, чого я так боялася - горло вказувало на те, що з тілом не все гаразд. Щойно я повірила у могутню силу природи, що полікує мій психоз і до ленень почав підбиратися той біль, про який красномовно розписали у багатьох новинах. Так, так, я не могла заспокоїтися від того, що не могла зрозуміти, нас лякають тим вірусом, чи це звичайний сезонний ГРВІ. Я згадувала, скільки захворюваннь я вже переборола, а тут - наче злякалася перед потворою, схожою на грип. І знаєте, як тільки я почала думати, що могла вдихнути отой клятий... (ну ви зрозуміли, не хочу навіть вголос говорити, що не створювати і нейронній мережі зайве посилання. Бо мова іде не про його силу. а про наш з вами імунітет та впевненість бути здоровими) - як мій живіт нервово здригався і я бігла до туалету. Уявіть собі, це ж як попрацювала пропаганда людської неспроможності й слабкості, що живіт моментально реагував на думку, що саме цей вірус міг підхопити організм. Думки свідомість страхалася більше, ніж самої застуди!

Картини подій по усій планеті цієї весни пропливати в уяві. Мій страх боровся з мислеформами, що все буде добре. Чи треба впустити вірус в кров і дати можливість імунітету випрацювати антитіла у достатній кількості, щоб повернути потім його до фізіологічної норми? Я себе вмовляла і візуалізувала, що підчепила саму маленьку дозу бацили, що й була б схожа на природню вакцинацію. Поверталася думками до початку появи інформації щодо епідемії та до атмосфери буйного розквіту природи там, де я опинилася на час захворювання. Поліклініки немає тут, аптеки немає. Впевненості, що районні лікарі шось петрають у такій ситуації - теж не було. Просто були неодноразові приклади зі знайомими та родичами.