Глава 10

Божена, нервово міряючи тренувальну кімнату кроками, лаяла Алісу: за слабкість; за те, що не вбила Стаса; за те, що довірилася закликачу; за те, що майже не зробила жахливу помилку, закохавшись у найлютішого ворога…

 Аліса смиренно спостерігала за метанням прабабусі, не перебиваючи - предків треба шанувати. Але, коли Божена стала говорити про те, що Стаса треба негайно вбити, поки лави найманців не поповнилися, доки він слабкий, і не розуміє наскільки здібності Аліси перевищують його.., дівчина не витримала:

- Я не вбиватиму його.

Божена різко зупинилася, і повільно обернулася в бік Аліси, ніби не розуміючи, що та сказала.

- Необхідно це зробити, інакше він уб'є тебе!

- А може й не вб'є, - спокійно мовила Аліса, очищаючи кинджалом неіснуючий бруд під нігтями.

- Ти віриш, що почуття його повернуться до тебе? Не бувати цьому! Я ж попереджала про прокляття. Ненавистю наповнилася душа закликача. Бажатиме він смерті твоєї.

- Я спробую викрутитися, - знизала плечима Аліса.

- Дурне дівчисько!

На секунду Божена замислилася. Аліса глянула на неї спідлоба, сподіваючись, що прабабуся хоч зараз розповість щось таке, що переконає онуку в необхідності вбити закликача.

- Що ж, я не хотіла цього, але виходу іншого немає, - тихо промовила Божена.

Аліса нагострила вуха, готуючись почути найтаємничішу таємницю.  Але Божена лише вичікувально дивилася у бік дверей. «Прабабуся чекає когось у гості?!» - здивувалася Аліса. Вона навіть уявила собі, як покоління войовниць збираються на чаювання, згадуючи свої життя: «А ось у тисяча триста сорок восьмому році одягалися зовсім не так. Пам'ятаю, як була запрошена до князя на бенкет...»

Двері відчинилися… В кімнату почав заповзати туман, у центрі якого був чоловік. Він виглядав надзвичайно дивно: на чорному фраку та циліндрі були сріблясті вкраплення, що переливалися під час ходьби; з-під фраку виднівся шовковий жилет, до якого кріпився срібний годинник на ланцюжку; на руках у чоловіка були напіврукавички та чорний манікюр.

Аліса не бачила обличчя гостя, але серце прискорено забилося.

– Ян! –  дівчина вирішила, що це чоловік із її снів. - «Нарешті я побачу його обличчя!»

Чоловік трохи підняв циліндр і чемно схилив голову на знак привітання. Тоді Аліса зрозуміла, що це не той, на кого вона чекала - такий пронизливий холодний погляд вона б ніколи не забула. «Чи може такий ефект через очі кольору срібла? Ще й чорним олівцем підвів! Що за павича покликала бабуся?»

– Себастьян! - гаркнула Божена. – Досить лякати мою правнучку! Аліса, закрий рота – це не ввічливо!

«Ось же, сором! - схаменулася Аліса, перестав витріщатися, і затулила рота.

- Не думаю, що юна особа налякана, - Себастьян бешкетно підморгнув Алісі. - Шкода, що розчарував вас, пані, але я - не Ян.

- Забери цю гидоту! - обурено мовила Божена, показуючи на туман, який продовжував вповзати до тренувального залу.

Себастьян зітхнув - туман зник.

- Божена, душа моя, ти нічого не розумієш у ефектній появі.

- І де ти тільки таких слів нахапався? - Божена несхвально похитала головою.

- А ти бажаєш, щоб я говорив мовою забутих предків? - Себастьян пройшов на середину кімнати і плюхнувся в масивне бордове крісло – звідки воно взялося? – Треба йти в ногу з часом, душенько, бо нащадки перестануть нас розуміти.

Божена та Себастьян сперечалися на тему мови, не звертаючи уваги на Алісу. Зрештою, дівчина не витримала і кашлянула. Сперечальники замовкли і здивовано глянули на Алісу, схаменувшись, що вони тут не самі.

- Алісо, це та людина, з якою я хотіла тебе познайомити, - сказала Божена. - Ім'я його – Себастьян.

Наче це щось пояснювало! Аліса не розуміла, хто цей дивний персонаж і навіщо він сюди прийшов.

- Ця діва трохи не в собі? – поцікавився Себастьян, з усмішкою дивлячись на Алісу.

«У мене був важкий день, - у душі Аліси почало зростати обурення та злість. - Мене зрадили. Я вбила прірву людей! А тепер з мене насміхаються і відверто знущаються!»

- Я цілком у собі! - дзвінким від злості голосом викарбувала дівчина. - Я не розумію, хто це, і навіщо ти його покликала.

Аліса навмисно проігнорувала Себастьяна, звертаючись до Божени. Прабабуся задумливо пожувала нижню губу і видала:

– Це наш далекий предок. Можеш називати його дідусем.

Себастьяна аж пересмикнуло. Божена від задоволення посміхнулася у всі свої тридцять два зуби - ймовірно, родич вже «дістав» прабабку.

- Мій дідусь – гот?! – захоплено вигукнула Аліса. – Ось вже не чекала.

- Ти в мене в гостях, - Божена заступницько поклала руку на плече Себастьяна. - І будь ласка, поводься як гість…

Крісло під Себастьяном розтануло і перетворилося на табурет. «Дідусь» розчаровано зітхнув, в його руці з'явилася тростина, з набалдашником у вигляді голови лева зі срібними очима, на яку він і оперся.

- Стривай, стривай! - примружилася Аліса. - Ти ж казала, що ген воїна передається жіночою лінією!