Глава 1

«Робота, робота і ще раз робота… Як на мене, у світі немає більш нудного заняття», - міркувала Аліса, мабуть вдесяте перевіряючи звіти, які їй на електронну пошту скинула начальниця.

Хто б міг подумати, що робота на закритому підприємстві може бути такою нудною. Алісі завжди здавалося, що закрите підприємство – це купа таємниць, договір про нерозголошення, несподівані пригоди... Як же!

На робочому місці треба було з'явитися о сьомій ранку! Жодних привілеїв для співробітників, які здобули вищу освіту і вважають, що саме вони керують роботою підприємства. Прості робітники з цехів вважали інакше. Вони починали працювати з шостої години, і якщо в них щось не виходило - за годину до приходу «привілейованого» складу градус обурення розростався до таких висот, що Алісу часом висмикували ще на прохідній, не даючи добратися до робочого місця.

За кілька років роботи у Аліси не було жодної пригоди. Тільки звіти, калькуляції витрат, складання планів на рік, біганина за начальством, якого було безліч у бюрократичній системі… Нудьга. Єдиною відрадою були фантазії про секретного агента, зустріч із яким змінить життя Аліси. Добре, що роботою не навантажували - палаючі обуренням цеховики не рахуються. Зробив звіт і сиди, дивись в одну точку, або біжи до начальниці за новим, таким саме нудним, завданням. Краще електронну книгу почитати! Сидиш за комп'ютером і зосереджено гортаєш сторінки. Ніхто і уваги не зверне.

Закінчивши черговий звіт, Аліса поринула у життя книжкових персонажів. Їй подобалися книги про кохання з елементами фентезі, де герої то знаходять одне одного, то втрачають. Їхнє життя сповнене пригод і чудес, які вносять смуту в заплутані стосунки. Аліса зупинилася на моменті, коли героїня, якій стерли пам’ять, намагається згадати хто її коханий. Далі йшла ціла теорія про те, що пам'ять можна стерти, а почуття ні. Ще не вигадали такого приладу, який би спустошував душу від спогадів.

Аліса відкинулася на стільці, обмірковуючи прочитане. Її часто мордували сни про щось втрачене… У цих снах поряд з Алісою завжди був якійсь чоловік. Він кохав її, і Аліса відповідала взаємністю. Коли Аліса прокидалася, то пам’ятала лише ім’я – Ян. Алісі здавалося, що таким чином її минуле життя несвідомо вторгається в сучасне. А що, як це навпаки -  послання з майбутнього? Знайомлячись із чоловіком, Аліса завмирала на мить, очікуючи почути заповітне ім'я, але досі так і не зустріла свого коханого зі снів.

Засумувавши трохи про свою нещасну долю, Аліса вирішила пройтися коридорами підприємства. Тиша, та спокій! Або всі зайняті своєю нудною роботою, або тихенько сплять, чекаючи на закінчення робочого часу. Але, варто було Алісі завернути за ріг, як вона налетіла на незнайомого чоловіка.  

- Вибачте…

- Ну, привіт, - відповів юнак, розпливаючись у посмішці.

Аліса подивилася на всі боки, чекаючи, що хтось зараз пройде повз і забере юнака: «Вибачте, юначе, але вам до мене»… В коридорі нікого не було.

- Доброго дня, - відповіла Аліса. – Ви на когось чекаєте?

Аліса вирішила розглянути незнайомця уважніше. Білявий хлопець, років до двадцяти, у чорних джинсах та светрі. Нібито нічого особливого, але… «І як чоловікам вдається знайти свій імідж?! Привабливий, помітний, упевнений у собі, - зітхнула Аліса. – Усе життя експериментую з зачіскою, макіяжем, одягом. І все марно. Ніби не моє. От і впевненості немає!»

– Я чекаю на тебе.

Аліса скривилася: «Ще і голос у нього приємний… Стоп! Він що, заграє зі мною? Та ні, мені це здається. Треба повертатися с небес на землю, тобто на роботу».

- Мабуть, ви помилилися. Тому що я ні на кого не чекаю.

- Я приніс тобі подарунок.

- То ви кур’єр?

Замість відповіді юнак простяг Алісі чорну оксамитову коробку.

- Мене звуть Стас. Сподіваюся, що ми скоро побачимося знов, - із цими словами юнак загорнув за ріг.

Аліса подивилася на коробку у своїх руках.

- Але…, - дівчина визирнула до сусіднього коридору - там нікого не було. - Маячня якась!

Повернувшись на робоче місто, Аліса почала міркувати: «А як там бомба? Телевізійні новини рясніють повідомленнями про теракти, пакети з вибухівкою, залишені в громадському транспорті, конверти із загадковим порошком сибірки і чорт знає, з чим ще!»

Аліса обережно потрясла коробку, піднесла її до вуха - всередині нічого не тицяло. Що ж там?

Алісі не терпілося відкрити коробку, але вона вирішила почекати до дому. «Навряд мене вирішили вбити. Це просто кур’єр. А мені час перестати читати фентезійні книжки!» Шлунок Аліси виконав кульбіт. Завжди, коли вона хвилювалася – шлунок нагадував про себе. Мати часто сміялася, що там прихована душа Аліси. Дівчина і сама почала в це вірити. Її улюбленим виразом хвилювання було: «Щось у мене шлунок не на місці».

Діставшись додому, Аліса швидко прошмигнула до своєї кімнати, благо батьки були зайняті своїми справами. Нарешті, можна було відкрити коробку. Дівчина обережно відімкнула простий замочок та підняла кришку. Коробка була заповнена кинджалами… Усі вони відрізнялися один від одного: довгі, короткі, нові і не дуже, прості, інструктовані камінням, деякі леза були увиті в'яззю з малюнків та написів... Загалом Аліса нарахувала дванадцять кинджалів. Жодної пояснювальної записки у коробці не було.