Розділ 27.

Олена Павлівна зустріла їх радісно, хоч і трохи насторожено, що й не дивно після минулого зриву Злати. Запросила молодь до столу, і дівчина одразу погодилася, вхопившись за чашку чаю, ніби за рятівне коло.

- Мамо, - почала вона, зробивши невеликий ковток. - Я тут подумала… Ти заслуговуєш на щастя. Тому виходь заміж за того, кого кохаєш. Я не проти. І вибач, що наговорила тобі стільки неприємного, - тихо додала вона, відчуваючи, як із плечей ніби спадає важкий тягар.

- Дякую, донечко, - м’яко відповіла жінка. - І ти мене пробач. Я наробила помилок… і боялася, що зруйнувала твоє життя.

Злата підвелася, підійшла до неї й міцно обійняла.

- Все добре. Ти нічого не зруйнувала, - тихо сказала вона. - Так, спочатку я злилася, мені було боляче, що від мене приховували правду. Але коли я озирнулася назад, то зрозуміла, що в мене була справжня сім’я. Ви з татом робили все, щоб ми були щасливі. І тепер я не хочу забирати у тебе шанс на щастя.

- Ти його знайшла? - обережно запитала Олена Павлівна, не уточнюючи, кого саме, але Злата одразу зрозуміла.

- Ні, мамо. І не буду, - спокійно відповіла вона. - Не хочу. У мене вже був найкращий тато. Інший мені не потрібен.

У кутиках очей жінки з’явилися сльози, і вона швидко змахнула їх рукою.

- Ти в мене стала такою дорослою, донечко… такою мудрою.

- Життя змусило, - гірко всміхнулася Злата.

Вона на мить відвела погляд, ніби боялася, що ще трохи - і голос зрадницьки затремтить, але швидко опанувала себе й повернулася до столу. Чай уже трохи вистиг, залишивши по собі легкий аромат м’яти й чогось домашнього, заспокійливого, майже забутого за останні дні напруження. Олена Павлівна дивилася на доньку уважно, ніби намагалася вловити кожну рису її обличчя, кожен рух, і раптом особливо гостро відчула, як сильно та змінилася, як швидко подорослішала, від чого всередині щось боляче стиснулося. Вона тихо видихнула й, трохи вагаючись, накрила долоню Злати своєю - теплою, знайомою з дитинства, і цей простий дотик сказав більше, ніж слова, які вони не могли вимовити роками.

- Я боялася, що втратила тебе, - тихо зізналася вона.

Злата ледь похитала головою й стиснула мамину руку у відповідь, ніби запевняючи, що вона тут, поруч, що нікуди не зникла, просто їм обом потрібен був час, щоб дійти до цього моменту.

- Не втратила, мамо, просто ми трохи загубилися, але знайшли дорогу назад, - відповіла вона.

Олена Павлівна усміхнулася крізь сльози й, не відпускаючи руки доньки, обережно запитала:

- Ти залишишся сьогодні вдома?

І в цьому простому запитанні було стільки надії, що Злата не змогла не усміхнутися у відповідь, ледь нахиливши голову.

- Залишуся.

Вони попрощалися з Олегом, і залишилися наодинці. Злата розповідала про свої страхи, про те, як їй було боляче і як вона злилася, а потім зупинялася, бо не хотіла знову повертатися в те, що вже відпустила, і тоді мама тихо брала її за руку, ніби підтримуючи без зайвих слів. Олена Павлівна у відповідь говорила про свої помилки, про страх залишитися самою, про те, як довго носила в собі провину. Згодом Злата запропонувала подивитися фільм, щоб просто побути поруч. Вони разом розклали попкорн у велику миску, вмостилися на дивані, загорнувшись у плед, і екран телевізора м’яко освітив їхні обличчя. Фільм ішов своїм ходом, але вони час від часу перезиралися, усміхалися, інколи коментували щось тихо, майже пошепки.

Злата впіймала себе на думці, що вперше за довгий час їй справді спокійно, що вона не напружується від кожного руху чи слова, а просто сидить поруч із мамою, як колись у дитинстві, і це відчуття повернення було таким теплим, що вона ледь помітно притулилася до її плеча, навіть не задумуючись. Олена Павлівна не сказала нічого, лише трохи нахилила голову, обережно торкнувшись щоки доньки, і цей мовчазний жест став найкращою відповіддю на все, що вони сьогодні пережили, ніби підтверджуючи, що тепер вони справді знову разом, не ідеальні, не без помилок, але справжні.

- Що у тебе з Олегом? – запитала жінка, коли фільм закінчився і вони мили посуд.

- Ми пара.

- Ти його кохаєш?

- Здається, що так. Мені з ним добре і надійно, - щиро відповіла Злата.

- Він мені подобається, здається надійним. Але ти не поспішай, час розставить все по своїм місцям.

- Дякую за пораду, мамо. Я тебе так сильно люблю.

- І я тебе, донечко.