Розділ 13

У своїй папці Злата записала: «Нарешті я знаю всю правду про Лінду, Дмитра, батька. Навіть не підозрювала, що в житті може бути все так важко й заплутано. Лишилося тепер тільки розгадати таємницю про птахів. Я повинна дізнатися, чому шарахаюсь від цих невинних на перший погляд істот. Так… Якби я була, скажімо, Шерлоком Холмсом, з чого б  почала розслідування? Як говорять на засіданнях Верховної Ради,  це питання порядку денного.» Дівчина закрила папку і вимкнула комп’ютер.

      Наступного дня Злата зробила помітку: « Своє розслідування я почала з розмови з мамою. Проте вона не пам’ятала ніяких історій, пов’язаних з птахами. І тоді у мене з’явилася ідея поговорити з бабусею, але вона також нічого не знала, але пообіцяла, що постарається знайти свої записи, які вона робила протягом усього мого дитинства. На цьому все.»

       Бабуся довго чекати не змусила, і зателефонувала ввечері:

- Привіт, внучко!

 Голос Марії Степанівни був радісним.

- Бабусю,  я щаслива тебе чути.

- Златочко, я пригадала, куди поділа свої щоденники.

- Справді? І де вони?

- Я віддала їх твоєму батькові.

- Клас! Дякую, бабусю.

Дівчина навіть не приховувала свого розчарування.

- Ти що так засмутилась через них?

- Та ні, все добре.

Злата повісила слухавку. «Так куди тато міг їх покласти?  Якщо думати логічно…», - міркувала Злата, але припущень не було ніяких.

     Пошук щоденників розтягнувся аж на цілий тиждень. Вона ходила як у воду опущена. Невже  так  і не знайду їх? Який сенс щось записувати, якщо, коли потрібно все одно не можна нічого знати. Вона розізлилася і ніяк не могла відволікти себе від думок про щоденники. Ця таємниця глибоко засіла в її душі. Дівчина ще сильніше хотіла розгадати історію минулого.

                                                                     ***

     Настала зима. Злата сиділа біля вікна і дивилася, як лапаті сніжинки, наче танцюючи, опускаються на землю. Такі легкі і прекрасні, що аж дух перехоплює. І якщо ви колись думали, що вони всі однакові, то дуже помилялись. Кожна сніжинка, як і людина, має свою особливість і свою долю. Стати прикрасою на склі або дереві чи бути розтоптаною чиєюсь ногою. Цікаво, а сніжинки знають, що з ними станеться? Напевно, ні… Якби знали, то не були б такими прекрасними. Мільярди їх повинні втратити свою унікальність, щоб утворити кучугури снігу. Сніжинки, як і люди, не завжди проживають довге й щасливе життя. Багато з них гинуть, навіть не усвідомивши, що знаходяться вже на землі. Але ми й відрізняємось від них. Сніжинки просто гинуть, наче їх ніколи і не було, а от люди залишають хоч якийсь слід, пам'ять про себе.

     Раптом дівчина згадала, як минулого року довго не було снігу і як вони з братом раділи, коли на Новий рік з неба посипались ці небесні кришталики. Тільки тепер усвідомила, що лише для неї настане новий рік, а Дмитро назавжди залишиться в цьому і в її пам’яті.

     P.S. Після марних пошуків щоденників Злата втратила будь-яку надію розгадати таємницю, пов’язану з птахами. Можливо, колись зможе знайти відповіді на всі питання, які вертілись в її голові. З Артуром дівчина майже не розмовляла, лише інколи віталася після того, як дізналася, що саме він писав їй електронні листи. З Андрієм теж було все складно. Він поїхав навчатися на рік до Америки, і вони лише інколи телефонували один одному або надсилали короткі повідомлення. Проте життя продовжується, і воно готує для людей усе нові несподіванки і подарунки.

Життя надто коротке, щоб бути маленьким.

Бенджамін Дізраелі 

На цій ноті закінчується повість "Десерт з гірчинкою", але не роман. Тому запрошую у продовження цієї історії. Буду рада Вашим вподобайкам, коментарям і підпискам на сторінку, щоб не пропустити наступні новинки.