Розділ 12

Своїм костюмом Злата викликала фурор. Вона одягнула криваво-червону готичну сукню на тоненьких бретельках, високі чорні шовкові рукавички, чокер і маленький капелюшок з вуаллю. Високо підняте хвилясте волосся, червоні лінзи і гострі білі різці зубів доповнили образ вампіра. Усім відразу стало зрозуміло хто отримає титул найкрасивішого костюму. Проте, коли з’явився Андрій, про дівчину всі забули. Як можна було встояти перед елегантним хлопцем у чорному смокінгу з червоним плащем і високим, у вигляді летючої миші коміром. Вилитий граф Дракула. Дівчата завмерли і не могли відвести погляду від нього. Лише Злата вдала, що нічого не помічає. Андрія це заділо, і він під поглядом присутніх підійшов до неї, граційно поклонився, як це робили джентльмени минулих століть, і запропонував руку зі словами:

- Прекрасна леді, подарує мені цей танець?

Хлопець вважав, що саме цим розтопить байдужість до себе. Злата не могла витримати його погляду. Їй здалось, чи Андрій справді її гіпнотизував? Та ні, цього не може бути. Костюм Дракули не дає  такого вміння. Дівчина простягнула йому руку.

- Я згідна, графе.

Лінда не витримала. Вона і так надто довго стримувалась, тому зверхнім і насмішкуватим голосом прошипіла:

- Що за комедію ви влаштували? Ми на вечірці XXI століття, а не на балу ХІХ.

Злато, ти забула зробити реверанс, напевно спала на уроці хороших манер.

Та лише посміхнулася і спокійно зауважила:

- А ти, я бачу, взагалі туди не потрапила, бо так їх і не навчилася. І звичайно, як без реверансу! Ми ж ставимо комедію, тому потрібно догравати її до кінця.

Лінда не очікувала такої відповіді, тому лише розгублено відвела погляд, не знаючи що сказати. Злата глянула на Андрія, він ледве стримував сміх.

- Ну що ж продовжимо, графе?

     Коли в кімнаті зібрався майже весь клас Настя запропонувала грати гру «Правда або дія». Усі, звичайно, радісно підтримали цю пропозицію. Адже можна так багато дізнатися один про одного. Головне задавати цікаві і підступні запитання. Коли вже настала черга обирати Златі, дівчина, подумавши кілька секунд, невпевнено сказала:

- Правда.

Аня уже хотіла запитувати, як Лінда з хитрим обличчям перебила її і вигукнула:

- Можна я, - і, не чекаючи згоди, випалила: Це правда, що у тебе амнезія?

Дівчина не очікувала такого запитання, тому почервоніла й мовчала,  відводячи погляд в бік.

- Злато, тобі потрібно відповісти: так чи ні, - не вгавала Лінда.

- У чому справа, чому  мовчиш? – підтримали інші гравці.

- Правда, - ледь чутно прошепотіла.

- Що???

У всіх були круглі очі від здивування. Злата не змогла витримати їхніх поглядів, тому розплакавшись, вибігла з кімнати. Лінді вдалося принизити її перед однокласниками. Найбільше дівчина боялась, що хтось дізнається про амнезію, що її будуть жаліти, маніпулювати її думками і діями, вважати не такою як інші. У всіх є спогади погані чи хороші, але ж є…

Андрій вийшов слідом за Златою і ледве знайшов її в саду. Вона стояла притулившись лобом до стовбура дерева. Сльози текли по її щоках, але дівчина, здається, не зважала на них. Хлопець тихо підійшов ззаду і погладив по плечу. Злата ніяк не відреагувала, лише продовжувала ридати.

- Не плач, все одно рано чи пізно всі  дізналися б.

 Андрій хотів хоч якось її підбадьорити. Проте це йому не дуже вдавалось. Дівчина різко повернулась заплаканим обличчям до хлопця і змахнула сльози.

- Знаєш що мене добиває? Це те, що всі мої друзі, рідні, яким я вірила постійно, дивлячись мені у вічі, брешуть, щось приховують… навіть ти…

І дівчина так на нього подивилася, що той не витримав:

- Хочеш, я все розповім? Але ця правда не принесе тобі радісних спогадів.

- Вже надто пізно.

- Чому? – скрикнув хлопець.

- Я майже все згадала сама. Проте… я не впевнена чи це реальність, чи мої фантазії…

- Давай разом вирішимо, що правда, а що ні?

***

 «Все, те, що я вважала своєю фантазією, виявилося правдою. Пам'ять по шматочках повертається. Поки що я згадую лише ті події, які трапились зі мною незадовго  до аварії. Проте сподіваюся, що все останнє також повернеться. Хоч мій батько, й брат загинули, я вже не відчуваю болю від їхньої втрати. Усе залишилося в минулому, як страшний сон. Інколи  охоплює таке відчуття, що все моє життя до амнезії було романом із трагічною кінцівкою. Прочитав його, поспівчував героям і через деякий час забув. Так само й зі мною. Рани на серці, які постійно кровоточили, вже затягнулися й утворилися рубці.

      Я дуже злюся на маму й своїх друзів за те, що обманювали, але з іншого боку, вони робили це заради мене, щоб я не страждала, а жила нормальним життям без примар минулого. Їм не потрібно було мене жаліти, я не кришталева статуетка, яка може після першого ж падіння розбитися, а людина, яка хоче знати правду, хоч якою б гіркою вона не була.»

Злата тримала у руках аркуш паперу, який дав їй Андрій. Перед її очима поставали рядки, написані її рукою: