Розділ 11

 «Коли нудно – почитай книжку», - одна з порад, яку можна знайти в Інтернеті.

До неї і вирішила прислухатись Злата. Взяла з полиці якийсь роман і раптом помітила, що у ньому є фотокартка. Дівчина зацікавлено витягнула її із книги і побачила себе з якимось хлопцем. «Цікаво, хто це? – подумала – напевно, знайомий або друг, тому що його немає в сімейному альбомі». Злата запитала у мами, чи не знає вона випадково цього хлопця. Олена Павлівна відповіла, що це Дмитро – друг родини, але він загинув.

- Жаль, такий молодий і вродливий.  А у нього була дівчина?

- Навіть не знаю.

- А як він помер?

- Втонув. Донечко, не думай про нього.

Подякувавши мамі за інформацію, дівчина пішла до своєї кімнати, відкрила  папку і написала в ній нову замітку: «Я знайшла фотографію, і, за словами мами, на ній Дмитро. Можливо, це той самий, про якого говорила Лінда. Проте він загинув. Чомусь забула запитати у мами, коли це сталося. Думаю, що недавно. Цікаво, що нас поєднувало і як я розлучила їх з Ліндою? У мене ще одна проблема. Вона знає про мою амнезію -  і, за словами Олі, це погано. І ще я не знаю, хто мій батько. І головне питання: чому я боюся птахів? Можливо, причина в моєму минулому. Як тільки бачу ворону чи грака, у мене дивні передчуття. Це жахливо!» - Злата закінчила друкувати і вимкнула комп’ютер. Читати їй вже не хотілось.

***

Цього року Хелловін припадав у будній день, тому вечірку вирішили перенести на суботу. Запрошувався увесь клас, а також дозволялося брати з собою знайомих при умові, що вони вміють веселитися.

У Злати була проблема. Та це, не дивно, адже коли їх у неї не було? Дівчина не знала, з ким піти на вечірку і вирішила порадитися з мамою. Олена Павлівна, вислухавши дочку, сказала коротко:

- Хто тобі більше подобається?

- Не знаю, - чесно призналася Злата. - Обоє хороші хлопці.

- Так не може бути.

- Чому? Хіба не можна кохати відразу обох?

- Донечко, хтось подобається більше, а хтось менше. Прислухайся до свого серця - і воно тобі підкаже, кого обрати.

-  Воно чомусь мовчить.

- Злато, ти ж не заміж зібралася, а лише на вечірку. І пам’ятай: за двома зайцями ганятися марно. Та й негарно. Таке складається враження, що ти з ними граєшся. Хлопцям може це набриднути, і тоді тобі жодного не дістанеться.

- Дякую, мамо, я вже вирішила.

Насправді дівчина ні до чого не додумалась. Вона напівлежала у кріслі. Найбільше її тривожила думка про те, чому від неї всі щось приховують. Немає жодної людини, яка сказала б їй чисту правду про її минуле. Дівчину це ображало і дратувало. Вони приховують від неї життя, наповнене радістю і смутком, горем і сльозами, але це її минуле, її життя, яке Злата дуже хотіла згадати, і тому вирішила для себе, що обов’язково все розгадає. Але потрібен час. Трішки заспокоївшись, міцно заснула.

Прокинулася від того, що сильний вітер відчинив вікно, і вазон з гуркотом впав на підлогу. Дівчина вскочила на ноги і закрила вікно. Вона стояла і дивилася у непроглядну пелену  туману, який окутав і небо, і землю. Дощ лив як з відра. Повільно наблизила обличчя до скла, щоб хоч дещо розгледіти. Раптом щось вдарилося об вікно. Злата жахнулася і ввімкнула світло. Глянула на годинник – шоста ранку. Шия і все тіло страшенно боліло, під очима з’явилися темні кола. Дівчина позіхнула і потягнулася. Раптом вона щось пригадала, чи може їй лише здалося? Ні! Злата точно пам’ятала, що колись з нею була схожа історія. «Невже пам'ять повертається?» - прошепотіла дівчина. Вона щосили намагалася хоч ще щось згадати, але нічого не вдавалося. «Цікаво, це був спогад чи моя фантазія?» - думала, накручуючи на палець пасмо волосся.

Доки Злата гадала, чи все це реальність, чи сон, у квартирі Ділецьких відбувалася цікава картина. Андрій з Артуром теж не спали. Кожен лежав і міркував про своє. А якщо точніше, то об’єктом їхніх думок була одна й та сама людина. Андрія мучила совість за те, що він обманює  Злату. А його брата роз’їдали ревнощі, а от совість навпаки мовчала. Він вважав, що чинить правильно, приховуючи частину правди від однокласниці, адже вона і так

настраждалась, хай поживе хоч трохи щасливо. До того ж і мама Злата дотримувалась такої думки. А ревнував страшенно не просто до якогось хлопця, а до свого брата. «От чим він кращий за мене?» - думав. Він завжди прагнув сподобатися Златі, але вона його помічала лише як однокласника і друга. Навіть тепер, коли дівчина все забула, то все одно обрала Андрія і хлопця це злило. Артуру захотілося води, він різко скочив і повільним кроком рушив до кухні. Коли ввімкнув світло, то побачив свого брата, який сидів за столом, підперши рукою підборіддя. У цей момент він нагадував кам’яну статую, вирізьблену дуже майстерно.

- Ой!!! Андрію, ти... уявляєш як я злякався?

Хлопець далі продовжував сидіти, навіть не подаючи вигляду, що побачив і почув брата.

- Ей! Ти мене чуєш?

І Артур помахав рукою перед  його очима. Андрій повільно повернув голову і процідив крізь зуби:

- Чого не спиш? А ходиш як примара по квартирі.

- Хотів запитати у тебе те саме. Сидиш тут і лякаєш мирних людей, хоч би світло ввімкнув.