Розділ 8

Злата розплющила очі і не відразу зрозуміла де знаходиться. Навколо були білі стіни, прилади, які пронизливо пищали і дивний запах, неначе в аптеці. Дівчина повернула голову і побачила хлопця, який спав у кріслі, схилившись на одну руку. Він здавався їй таким знайомим, але вона  не могла пригадати ні як його звуть, ні хто він такий. Дівчина старалася згадати хоч щось, але нічого не виходило. Монітор пацієнта став пищати скоріше і пронизливіше. Злату дратував цей звук.

- Вимкніть цей писк, - прошепотіла дівчина, але прилад, неначе насміхаючись з неї, продовжував видавати звуки ще скоріше і скоріше.

Хлопець прокинувся і, побачивши, що Злата опритомніла, пересів на край ліжка.

- Ти нарешті прокинулася! – радісно сказав. – Я такий радий.                                                         

- Ти хто? – запитала.

Він точно не очікував такого запитання, тому дивився на неї круглими від здивування очима, не розуміючи її питання.

- Хто я? – перепитав. – Я Андрій, твій друг.

- Андрій…, Андрій… - намагалася згадати, хоч щось пов’язане з цим іменем, але марно. Зате прилад став пищати, як скажений. – Чому я тебе не пам’ятаю?                                                                             

- Тихо, заспокойся, – занепокоївся Андрій реакцією Злати на його слова. – Ти знаєш своє ім’я?

Дівчина замислилась, а потім відповіла:

- Ні.

- А хоч щось зі свого життя?

- Ні, - повторила після хвилинного мовчання.

- А як ти сюди потрапила? – не вгавав хлопець.

Злата не витримала:

- Ти що не розумієш, я нічого не пам’ятаю, анічогісінько! Лише яскраві фари автомобіля. І все, більше нічого. Що зі мною?

Дівчина так розхвилювалася, що Андрієві довелося викликати медсестру із заспокійливим. Через кілька хвилин Злата заснула.

***

   Коли прокинулася вдруге, біля неї сидів не тільки її новий знайомий, а було ще кілька людей: хлопець та дівчина шістнадцяти років і красива жінка із сумними, заплаканими очима. Усі вони дивно дивилися на Злату. Дівчина нікого з них не могла впізнати.

- Злато, донечко, ти мене впізнаєш?

- Хто ви така? А хто така Злата? – запитала дівчина навіть не підозрюючи, що це вона.

Жінка заплакала.

- Злата – це твоє ім’я. Злата Романовська, якщо точніше. А я Артур, твій друг і однокласник, а це твоя мама, Олена Павлівна.                                                                                                                           

- А я твоя подруга, Оля, - випалила дівчина шістнадцяти років і здивовано додала: - Невже ти нікого з нас не пам’ятаєш?

- Скільки разів я повинна ще повторити. Я нікого не знаю або не пам’ятаю, – розсердилася Злата.

- Вибач.

- А де тато? –запитала дівчина після кількахвилинного мовчання.                                                               Олена Павлівна знову розплакалась, але Злата чекала відповіді.                                                                   - Його немає.

- А чому його нема? – не вгавала.

- Нема і все. Не запитуй про нього, сонечко, – попросила Олена Павлівна і витерла сльози серветкою, яку ввічливо запропонував Андрій.

До палати ввійшов лікар, сказавши, що Златі потрібен спокій. Згодом він повідомив, що життю пацієнта нічого вже не загрожує. А ось зламану руку і ногу та струс мозку потрібно лікувати. Через два – три тижні буде як нова, – сказав.

- Лікарю, а чому вона нічого не пам’ятає?

- У неї амнезія, внаслідок сильного удару головою.

- Але скажіть, повернеться пам’ять?

- Можливо через деякий час, але гарантій немає.

У цей час до лікаря підійшла медсестра і повідомила, що він потрібен іншому хворому. Відвідувачі Злати залишилися самі. Олена Павлівна благала:

- Не говоріть Златі про брата і батька. Вона і так настраждалася.

- Але вона може пригадати, – заперечив Артур.

- Може і не згадати, - сказала Оля і додала: - Чув, що сказав лікар.

- І справді для неї так буде краще. Вона розпочне нове життя, і кошмари минулого залишаться в минулому.

-  Дякую, що ви мене розумієте. – сказала мама Злати і попрощалася з молодими людьми.

Наступного дня до Злати прийшов Артур і приніс букет лілій.

Злата підвелася на ліжку настільки наскільки їй дозволяв гіпс і крапельниця.

- Рада тебе бачити.

Хлопець посміхнувся:                                                                                                                          

- Я тебе також. Як  почуваєшся?

- Голова болить, і нога трохи ниє, але в цілому нормально.

- Як говорить моя мама, відповіді «нормально» немає. Є добре або погано.

Злата розсміялась:

- Тоді щось середнє між добре і погано.

- Зрозуміло.

- Можеш щось про мене розповісти?

- Звичайно. Ти навчаєшся в одинадцятому класі разом зі мною і Олею. До речі маєш гарні успіхи. Любиш танцювати, особливо бальні танці. Що ще розповісти?