Розділ 7

Розпочались канікули, але передчуття, що станеться щось жахливе не залишало Злату ні на хвилину. Антон Миколайович запропонував дівчині поїхати разом з ним до бабусі, яка жила в селі. Дівчина з радістю погодилася.

   Вона гостювала в Марії Степанівни вже третій день. Увечері батькові зателефонували і попросили прибути зранку до фірми. Він вирішив негайно виїжджати до міста. Злата попрощалася з бабусею і поїхала разом з татом. Надворі вже зовсім стемніло. Дівчина сиділа на задньому сидінні і дивилася в непроглядну темряву. Ліхтарі ледве світили, а деякі і зовсім перегоріли.                                                                                                                              

Вона знала, що цей кілометр небезпечний, і тому просила батька їхати обережніше. Злату все сильніше мучило погане передчуття. І недаремно. Попереду вже можна було побачити добре освітлену дорогу, як раптом легковика, який їхав назустріч, стало заносити, і він на шаленій швидкості почав мчати на автомобіль Антона Миколайовича. Тато Злати різко повернув кермо і врізався у дерево. Передня частина автомобіля була повністю зім`ята. Дівчина спочатку не зрозуміла, що сталося. Вона відчувала, як скло впивалося їй у шкіру.                                                                                                              - Як ти? – запитав тато.

- Нормально, – відповіла.

Злата не встигла ще щось доповнити, як легковик на шаленій швидкості врізався в їхній автомобіль. Почувся звук тріснутого скла, і дівчину знову засипало осколками, але вона була жива! Чого не можна було сказати, на жаль, про її тата.

     Те, що було далі, вона пам`ятала погано. Хтось викликав швидку, а хтось витягнув майже непритомну дівчину із автомобіля і, здається, її забрала швидка.

     Коли після цієї жахливої аварію до дівчини повернулась свідомість, вона побачила, що лежить у своєму ліжку. Злата обережно підвелась на ноги і лише тоді відчула, що все тіло болить. У її пам`яті  повільно, але впевнено відтворювалися картини вчорашнього дня. Вона згадала все: і аварію, і тата…

- Тату!!! – скрикнула Злата. – Де мій тато?                                                                                                        Дівчина впала на підлогу, не перестаючи кликати Антона Миколайовича. Олена Павлівна вбігла до кімнати і допомогла дочці сісти на ліжко. Злата вже спокійним голосом запитала:

- Де тато? З ним усе гаразд?

Олена Павлівна мовчала.

- Мамо, чому ти мовчиш? Де тато?

- Батька немає.

- Як немає?

-  Ніхто, крім тебе, не вижив під час цієї аварії. Навіть лікарі дивувалися, як ти вціліла.

Але Злата вже не слухала маму. Дівчина почула лише три слова: він не вижив.

- Але цього не може бути!!! – в перемішку з риданням кричала Злата. – Ні, тато живий! Він не може померти. Ні, ні, ні, тільки не це! Мамо, скажи, що це помилка і батько живий. Скажи, прошу!       

- Донечко, він помер. Заспокойся, будь ласка, – Олена Павлівна пригорнула до себе дівчину. – Тата вже не повернеш.

- Мамо, залиш мене одну. Я тебе дуже прошу.

Олена Павлівна, вагаючись, вийшла з кімнати, і дівчина все-таки залишилася одна. Їй стало душно, і вона відчинила вікно й впала на ліжко. Злата  крізь сльози кричала:

- Чому смерть забирає тих, кого я найбільше люблю, тих, хто був сенсом мого життя. Спочатку брат, а тепер і батько. Чому?!

Олена Павлівна вбігла у кімнату і вколола дівчині заспокійливе. «Все-таки добре, що моя мама лікар», - подумала Злата і відразу ж заснула.

Коли вона прокинулась, то побачила Андрія, який сидів біля її ліжка й уважно на неї дивився.

- Ти як? – запитав хлопець.                                                                                                                                 

- Погано. Я просто не знаю, як жити далі.

У відповідь Андрій просто взяв ніжно її за руку.

- Дякую, що підтримуєш мене, якби не ти я не знаю, щоб зі мною було. Знаєш, я дуже любила тата. Тільки з ним могла говорити про все на світі, тільки він мене розумів, навіть без слів. Боже, як мені боляче! Навіть не віриться, що  говорю про нього в минулому часі.

- За чотири місяці втратила двох дорогих тобі людей… Навіть страшно подумати. Але ти не можеш вічно носити цей тягар. Ти маєш відпустити своє минуле.                                                                               Раптом Злата сказала:

- Спочатку моє життя було схоже на солодкий десерт, але згодом у ньому почав з`являтися гіркий присмак втрати рідних. Давай краще погуляємо, – запропонувала дівчина.

- Я не проти. Чекаю тебе в сусідній кімнаті.

Злата одягнулась і сіла за письмовий стіл, взяла аркуш паперу й написала на ньому кілька рядків, як раптом пташка врізалася у вікно і замертво впала на асфальт. Дівчина виглянула на вулицю і жахнулась. У голові промайнула думка: «Знову мертва пташка! Знову хтось має померти. Тільки не це!» Вона вибігла з кімнати і пішла з хлопцем до парку. Знала, що наступна жертва – це Андрій, тому вирішила будь-якою ціною зберегти йому життя.