Розділ 6

     Злата одягнула блакитну сукню і була схожа на фею, яка невідомо чому спустилася на землю. Вона завжди любила цей колір, він асоціювався у неї із небом, волею і красою. Дівчина стояла перед дзеркалом і раптом згадала: коли їй було п’ять років, на новорічне свято захотіла бути блакитним зайчиком. Олена Павлівна скрізь шукала такий костюм, проте безрезультатно, тому вирішила зшити сама. Дмитро сміявся зі Злати, кажучи, що таких зайців не існує. Проте дівчинка твердо стояла на своєму: вони існують, але лише в казках. Батько тоді пообурювався: «Пишуть усілякі небилиці у тих казках, а діти й вірять».

Дівчина ще раз подивилася в дзеркало. «Я красива!» - сказала вона своєму відображенню. Злата приїхала на вечірку тоді, коли майже всі запрошені зібралися й поділилися на групки. До неї відразу підійшов Артур і Андрій. В очах хлопців було запитання: «Кого ти обрала?» Дівчина глянула на них і відповіла на німе запитання:

- Я обрала обох.

Вони на мить втратили мову.

- Тобто як? – нарешті пробубонів Артур.

- Я люблю вас обох, але лише як друзів. І нікого з вас не хочу втрачати. Сподіваюся, розумієте мене?

Андрій не відповів, а мовчки запропонував дівчині лікоть. Артур зробив те саме. Лінда, яка все бачила, ледве не позеленіла від заздрощів і прошипіла Ані:

- Вона просто розважається, дивлячись, як вони її боготворять.

- Ти права, – підтвердила подруга.

- Не знаю, що вона хотіла цим показати, але я прийму це як виклик мені.

     Тим часом Злата в супроводі хлопців зайшла до танцювального залу. Залунали перші звуки пісні. Ця мінорна мелодія навіювала на дівчину сум, тому вона хотіла якнайшвидше вийти. Артур, помітивши намір Злати, запросив її на танець. Вона глянула на юнака, його очі так на неї дивилися, що  просто неможливо було відмовити.  Андрій поглядав то на свого брата, то на дівчину, проте не тільки він косив поглядом, а й Лінда, яка ніяк не могла зрозуміти, що такого особливого знайшов у Златі хлопець. Музика стихла, і Лінда швидко підійшла до Артура, наголосивши, що господині вечірки в танці не відмовляють. Андрій тим часом запросив Злату.

***

 Вечірка закінчувалася, запрошені роз’їжджалися по домівках. Артур також рушив до виходу, як раптом Лінда заступила йому дорогу і просто в обличчя сказала:

- Ти що не розумієш, що Злата просто грається з тобою, їй байдуже на всіх, окрім себе.

- Перестань, Ліндо, ти нічого не знаєш. – перебив її Артур.

- Ти закоханий у неї, і тому не помічаєш, що вона просто використовує тебе, твого брата, щоб зробити боляче мені.

- Ліндо, я не хочу цього слухати. Дай, будь ласка, пройти.

- І тебе зовсім не хвилює те, що Андрій теж закоханий у Злату.

Хлопець проігнорував запитанням, а замість цього промовив:

- Дякую за вечірку, Ліндо, все було чудово, але можна я вже нарешті пройду до виходу.

- Прощай.

     Надворі було ясно і тепло, наче повернувся вересень. Сонечко з останніх сил намагалося зігріти землю. Золоті листочки шелестіли, наче перешіптуючись між собою про таємницю, яку не повинні знати люди. Птахи вже відлетіли у теплі краї, а залишились лише найвитриваліші. Дівчата гуляли парком, любувались красою природи, розмовляли про вчорашню вечірку, про Лінду, але тільки-но Оля зачепила тему про Ділецьких, Злата не витримавши, вигукнула:

- Вони лише мої друзі.

- Злато, ми знайомі з тобою з першого класу, і зараз я впевнена що вони обоє тобі подобаються, але ти боїшся собі в цьому зізнатися.

- Вони просто друзі, – ще раз повторила дівчина.

- А що то було на вчорашній вечірці? – запитала подруга.

- Я вибрала їх обох, і що з цього?

- Як це що? Поясни чому? – вимагала  Оля. Вона була такою людиною, що доки не витягне  з когось усієї правди не заспокоїться.

- Я знаю, що вони обоє в мене закохані, і тому не хотіла бути причиною їх ворожнечі між собою.                                                                                                                                 

- До речі, Лінда це прийняла як виклик, тому знову буде діяти тобі на нерви.

- Мені все одно. Нехай що хоче те і робить, якщо воно приносить їй задоволення.

Аж раптом Оля побачила роздавлену ворону, яка лежала осторонь дороги.

- Бідна пташечка! Як мені її жаль! – ледве не плакала подруга Злати.

- Таке часто трапляється, - холодно сказала дівчина.

- Як ти можеш так говорити? Це ж невинна пташка, яка потрапила під колеса автомобіля.

Златі стало погано від вигляду мертвої ворони. Її почало мучити відчуття, що скоро станеться, щось жахливе.

- Ходімо. Ти їй нічим не допоможеш, – промовивши, крижаним голосом, вона пішла далі.