Розділ 5

     Злата хворіла цілий тиждень, не впускаючи до себе в кімнату нікого, окрім тата. І навіть зараз дівчина лежала в ліжку й дивилася у вікно, ігноруючи те,  що мама вже втретє заглядала до кімнати, аби подивитися, чи нічого доньці не потрібно. Златі було нудно, і вона ввімкнула комп’ютер. Не треба бути ясновидцем, щоб сказати: знову той самий адресант  надіслав листи.

 Перший: «Золотоволоско, жаль, що  хворієш. Ти пропустила багато цікавих подій у гімназії».                                                                                                                               

Другий: « І знову привіт, забув тобі побажати швидкого одужання. Надіюся,  що нічого серйозного з тобою нема і ти скоро прийдеш на навчання. Без тебе нудно. Не прощаюся». Злата вимкнула комп’ютер і глянула у вікно. У цей час десь взялася  чорна ворона сіла на гілку і стала уважно дивитися на неї. Дівчина схопилася на ноги, підбігла до вікна, і відкривши, його навстіж крикнула:

- Як дістали ці птахи, ці листи й увесь світ!

Ворона, голосно крякнувши, полетіла, але натомість у кімнату вбігла налякана Олена Павлівна, яка почувши крик дочки поспішила подивитися, що сталося.

- Що трапилося? Може тобі щось потрібно?

- Ні, мамо, дякую,  нічого не треба. Просто залиши мене одну, будь ласка.

- До речі, телефонував Андрій і запитував, коли можна до тебе прийти.

- Якщо буде знову телефонувати, скажи йому, що може прийти навіть сьогодні.

- Гаразд, доню, передам.

***

     Андрій прийшов в обід і приніс цілий букет листочків, між якими були маленькі трояндочки.

- Я знаю, що ти любиш різнокольорові листочки, тому подумав, що цей букетик покращить тобі настрій.

- Дякую, дуже красивий.

- Як ти себе почуваєш? – запитав хлопець.

- Добре. Завтра піду до гімназії, досить уже хворіти.

- Я хотів тебе запитати. Чому ти так злякалась тієї ворони?

- Розумієш, мене постійно переслідують ці птахи.

- Як це переслідують? – не зрозумів Андрій.

- Як тобі пояснити? Коли я гуляю, хоча б одна з них, але обов’язково має пролетіти наді мною, ледве не врізаючись в мене. Навіть тут, у квартирі, ця ворона мене знайшла. Одного ранку, вона вдарилася у вікно. А згодом і на цвинтарі, коли я її прогнала з плеча янгола, вона знову повернулася і сіла на те саме місце. Ця пташка так дивилася, що у мене все похололо все в середині, навіть голос пропав. Вони мене переслідують. А ще дістають ці електронні листи. – закінчивши, Злата подивилась на хлопця.

- Мені, здається, що з вороною ти перебільшуєш. Пташки часто літають низько над землею і нічого дивного в цьому нема. А от про які листи ти говориш?

- Нещодавно їх став надсилати невідомий адресант. І я не можу ніяк зрозуміти хто він.

- Можеш показати електронну адресу цього відправника.

- Звичайно.

Одного погляду на монітор вистачило, що хлопець змінився на лиці.

- Що таке? – запитала Злата.

- Та так нічого. Можна я перепишу?

- Звісно, якщо тобі потрібно.

- Пробач, мені вже треба йти. – сказав Андрій дивним голосом і, швидко попрощавшись із дівчиною, вийшов із квартири.

***

     У понеділок клас гудів, як вулик. Усі розмови були про майбутню вечірку в Лінди. Коли Злата з Артуром ввійшли до класу, Лінда, змірявши її косим поглядом, підійшла до неї.

- Привіт! Я влаштовую родинну вечірку, тобто можна запросити старшого брата або сестру. Твій брат прийде? – запитала дівчина в Артура.

- Швидше, так.

Лінда зробила жалісне обличчя і звернулась до Злати.

- Як жаль, що твій брат не зможе прийти. Без нього буде сумно. А ти будеш?

- Я подумаю. Пробач,  мені треба  підготуватися до уроку.

Злата швидко відійшла від своєї однокласниці і сіла за парту. Хоч щоб не діялося в її душі, вона ніколи не показала б цього своїй суперниці. Вона не дозволить Лінді бачити своїх сліз.                                                                                                                                                                         - Все добре? – запитала Оля.

- Так, усе нормально. Дякую, що запитала.

- Злато, перестань, я ж знаю, що тобі боляче.

- Для чого тоді запитувала? Важко мені просто взяти й забути Дмитра. Не можу, розумієш? Хоч мене постійно про це просять, кажуть, щоб  жила далі, але я не можу.

- Заспокойся, я тебе розумію.

- Ні, не розумієш. Тільки той зможе зрозуміти, хто теж пережив втрату рідної людини. У мене серце стискається від болю, коли хтось нагадує мені про брата.

До класу ввійшов вчитель, дівчина замовкла і стала  дивитися в підручник.

***