Розділ 4

     Почався жовтень. Вітерець підхоплював різнокольорові листочки і, кружляючи з ними, наче у танці, легенько опускав на землю. Чарівниця осінь щоночі ходила землею з пензликом і палітрою фарб, торкалася листочків і розфарбовувала їх у різні кольори: жовтий, помаранчевий, коричневий, червоний, бурий і золотистий. Чаклувала над кожним деревом і кущиком, створюючи з нього цілу картину. Придивившись до листочка, можна було побачити, що він став маленьким витвором мистецтва, своєрідним у царстві природи. Злата йшла під цим золотим дощем і вдивлялася в гармонійний танець пожовклого листя. Вона відчувала волю, уявляла, що має крила і, розправивши їх, летить у високе й чисте небо. Але цю гармонію порушила ворона, яка невідомо звідки вилетіла і стрілою майнула над головою дівчини. Злата сахнулася і подивилася  услід пташці. «Прекрасно, тепер я вже боюся пташок. Час повертатися додому», - подумала і звернула на знайому їй стежку.

***

     Був недільний ранок. Андрій розплющив очі і глянув на годинник. «О, тільки пів на дев’яту, можна ще спати сьогодні ж вихідний», - і з насолодою заплющив очі. Раптом пронизливо задзвонив телефон. «Кому там не спиться», - пробурмотів хлопець, знехотя встав із дивану і підняв слухавку.

- Квартира Ділецьких, - неохоче повідомив.

- Привіт!

- О, привіт! – почувши голос Злати хлопець ожив.

- Мені потрібна твоя допомога, якщо ти вільний?

- Звичайно, а що можна робити у таку рань?

- Можеш поїхати зі мною на кладовище?

- Пробач, що? Куди? – не зразу зрозумів хлопець. – Мені, здається, що цвинтар надто сумне місце для дружнього побачення.

- Я хочу з`їздити до брата на могилу, а самій мені моторошно. То ти поїдеш зі мною?

- Звичайно. Через годину буду у тебе, – коротко закінчив Андрій і повісив слухавку.

     Через годину вони уже їхали автобусом, а зовсім за короткий час були вже біля садка за яким знаходився головний цвинтар міста. Про це кладовище ходило багато різних легенд. Кілька десятків років тому очевидці стверджували, що в місячні ночі над могилами іноді можна було побачити зеленувате світіння, що повільно переміщалося. Мешканці будинків навпроти споглядали туман, що з’являвся незрозуміло звідки. Розповідали, що ночами лунали тихі стони і виднілися розпливчасті силуети.  Також тут можна було зустрітися з привидом, який розгулював від однієї могили до іншої й шарпав випадкових перехожих за одяг. Але не зважаючи на всю містику тут і далі продовжували хоронити людей.

       Злата з Андрієм мовчки йшли садом. Дівчина раз за разом нахилялася і піднімала із землі різнокольорові листочки, складаючи їх у барвистий букетик. Відчинивши скрипучі дверцята загорожі, увійшли на територію цвинтаря. Злата швидко відшукала могилу Дмитра.

- Чому навколо так багато вільного місця? – запитав Андрій.                                                                         - Ця земля належить моїй родині.  Он бачиш того  янгола з табличкою в руках? Він є вказівкою, що тут хоронять лише членів моєї сім`ї.

- Зрозуміло.

Злата поклала букетик з листочків на могилу брата і чомусь подивилася на янгола плечі, на яке вмостилася наглувата ворона. «Знову пташка, знову ця ворона…» - шепотіла Злата. Вона підняла камінець і кинула ним у пташку. Ворона каркнула і полетіла. Дівчина полегшено зітхнула, але її радість була передчасною. Пташка зробила коло і знову сіла на те саме місце. Злата хотіла  скрикнути, але у горлі пересохло і вона змогла видавити з себе лише жалюгідні звуки.

- Що таке? – запитав Андрій, від якого не сховалася схвильованість дівчини.

- Ворона, прожени ворону. Нехай вона летить, будь ласка, нехай летить, - шепотіла Злата. – Прожени, прожени її, будь ласка, нехай летить, нехай не сидить там… - знову і знову повторювала дівчина.

- Тихо, тихо, заспокойся, - сказав Андрій і обняв Злату за плечі.

- Прожени ворону, - ледве не плакала дівчина.

- Заспокойся. Її немає, вона полетіла. Чуєш, полетіла.           

- Полетіла? Це добре… Це дуже добре… - повторювала Злата.

- Ходімо, нам уже час.

- Ні, ні, ні я хочу залишитися з братом.

- Злато, ходімо. У тебе, здається, жар, - сказав хлопець, прикладаючи руку до лоба дівчини.

- Але мій брат, я хочу залишилася з ним, - заперечувала Злата.

- Ходімо, - Андрій майже силоміць вивів дівчину із території кладовища.