Розділ 2

Злата страшенно нервувала і теребила в руках маленьку сумочку. Дівчині здавалося, що вона точно спізниться через ці затори і надто повільну їзду батька. Проте ось нарешті Антон Миколайович припаркувався на біля гімназії і Романовська полегшено видихнула: все таки приїхала вчасно.

- Удачі, донечко, – сказав тато, коли дівчина уже виходила з автомобіля. - Взуття не забуть, - нагадав. 

Дівчина вдячно посміхнулася татові і забрала коробку із заднього сидіння. Попрощавшись, вона ввійшла в приміщення гімназії. Ще здалеку помітила Лінду, яка швидким кроком прямувала до дівчина. Її яскравий костюм Міледі з трьох мушкетерів, аж надто їй пасував, наче підкреслював її натуру. Коли дівчата нарешті порівнялися, то Лінда натягнуто посміхнулась і промовила солодким голосом:

- Гарно виглядаєш.

- Дякую, - зобразила усмішку Злата.

- Якщо тобі потрібно перезутися, то наш клас відімкнений.

- До речі, тобі теж підходить костюм Міледі.

- Дякую.

Злату здивувала дивна поведінка Лінди, щось вона була дуже доброзичливою, як для суперниці. У дівчини з`явилося дивне передчуття, але вона переборола його і пішла до класу. Поклавши коробку на стільчик, вже хотіла перевзуватись, як раптом у клас увійшла Аня і сказала, що Злату хтось чекає внизу. Коли дівчина спустилась на перший поверх,  там нікого не було.                       

«Дивно» - подумала, повернулася до класу, відкрила коробку із взуттям і ахнула. У ній лежала лише одна туфелька, а інша зникла, немов випарувалася. Злата закрила обличчя руками і ледве не заплакала, все таки не потрібно було ігнорувати погане передчуття, адже воно ніколи її не зраджувало. І що тепер робити, не могла ж Романовська прийти на виступ у кросівках і бальній сукні. Доведеться відмовитися від виступу, але ж стільки сил було витрачено. Раптом двері відчинились і в клас увійшов хлопець.

- Привіт. Я шукаю Злату Романовську. Ти не знаєш, де вона може бути?

Злата з подивом глянула на незнайомця і тут її погляд упав на його руки.

- Моя туфелька! – радісно скрикнула Злата.

- Це що твоя?

- Так. Де ти її знайшов?

-  Йшов, аж раптом з вікна щось випало і ледве не дало мені по голові. Дивлюсь, а це туфля. Раз вона твоя - то тримай, – хлопець простягнув туфельку Златі.

- Дякую, ти мене врятував, - і дівчина ледве не кинулася, щоб обняти його, але вчасно стрималась.

- То ти не знаєш, де Злата? – знову запитав хлопець.

- Це я.

 - Ти? – перепитав хлопець.

- А щось не так? – не зрозуміла дівчина, чого незнайомець такий здивований.

- Та ні, все нормально.

- Пробач, звичайно, але ти хто? І  чому мене розшукуєш? – зіщулила очі Романовська і окинула поглядом хлопця.

-  На яке запитання мені відповісти? – глузливо процідив крізь зуби незнайомець.

- Бажано на всі.

- Я Андрій, а ще брат Артура. І прийшов, щоб врятувати твій виступ.

- А де Артур?

- Потрапив у маленьку неприємність.

- І яку, якщо не секрет?

Хлопець розсміявся:

- Звичайно не секрет. Застряг у ліфті, коли мав їхати до тебе.

Злата не змогла стриматись і теж розсміялась, але раптом усмішка зійшла з її обличчя.                                                                                                                                 

- Але ми готували виступ з Артуром…, - зам’ялася дівчина.

- Не хвилюйся, я прекрасно танцюю. Як ти думаєш, хто навчив мого брата вальсувати?

Андрій із Романовською спустилися до актового залу, де уже розпочався конкурс. Спочатку Злата з цікавістю спостерігала за учасниками, але коли черга наближалася до дівчини вона почала жахливо нервувати.                                                                                                                        

- Наступна я, - прошепотіла Злата – я так переживаю.

Андрій узяв дівчину за руку і пошепки промовив:

- Все буде добре.

- Дякую, що допомагаєш мені.

Злата ще щось хотіла сказати, але не встигла, бо зі сцени оголосили про її виступ. Дівчина танцювала граційно і легко. І коли вона вийшла за лаштунки, Андрій похвалив її. Злата була останньою учасницею, тому через декілька хвилин оголосили результати. Переможцем став хлопець в образі Діка Сенда із книги «П`ятнадцятирічний капітан». Вона ж посіла друге місце і була трохи розчарованою, але раптом Андрій загадковим голосом сказав:

- Ходімо, я тобі дещо покажу.

- Куди? – здивувалася дівчина.

- У спортзал.

- Може не треба? – якось насторожено запитала.

- Ти боїшся?

- Нічого я не боюсь. Ходімо.

Злата сама не розуміла, чому погодилась іти з малознайомим хлопцем невідомо для чого. Андрій пропустив дівчину вперед і зачинив за собою двері.