Десерт "Кіті"

-За п’ятсот метрів поверніть праворуч. - пролунав механічний голос навігатора.

«Неначе я не знаю, куди їхати» - роздратовано подумала жінка й увімкнула правий блимничок. Коли вона намагалася перелаштуватися в праву лінію руху, водій іншого авто засигналив.

-Міг би й пропустити. - буркнула вона собі під ніс.

Сьогодні був найгірший день за останній рік. Вранці дощ наче з відра лив, але мряка, яка була зараз, дратувала Ольгу ще більше. Туман настільки густий, що важко їхати у місті. Єдиним проблиском чогось яскравого була обручка на руці жінки. Одним словом, жахіття.

Одинадцяте листопада - дата, яка поєднує у собі найбільш ненависний і найбільш улюблений день для Ольги.

Вона заїхала на стоянку і заглушила машину. З правого боку стояв мерседес її чоловіка, а він сам сидів за столиком біля вікна та дивився на перехожих. Він усміхався: легко, щиро, з нотками ностальгії. Серце Ольги защемило. Вона дуже давно не бачила, як її чоловік усміхається. Трохи підсвідомо чи  механічно вона доторкнулася до обручки. Чоловік за склом зробив те ж саме, його усмішка зав‘яла.

***

Шість років. Уже шість років він заходить в це кафе, ніжно торкається обручки, зустрічає свою дружину, вони разом п’ють каву і… потім все, вони просто йдуть додому. Кожен у свій дім. Цілих шість років він не може подивитися своїй жінці в очі, не може навіть вимовити «пробач».

Телефон поряд задзвенів знайомою мелодією. Чоловік подивився на двері, а потім відповів:

-Привіт, давно нічого не чув від тебе.

-Олеже, привіт, знаю, що відтоді як поїхав, ми втратили зв’язок, і мені справді прикро за це.

-Не переймайся, друже. Ти взагалі як там? Справді, про тебе давно нічого не було чути. Все нормально?

-Так, у мене все чудово. Перші часи було максимально складно, звичайно. Через це, мабуть, не вистачало часу на нормальне спілкування та підтримку зв’язків. Але зараз все налагодилося. Ще раз вибач за те, що давно не телефонував. - у голосі співрозмовника було чути каяття.

-Не переживай, я не ображаюся. Краще розповідай, як там справи в тебе? Є причина, чому телефонуєш?

-Невже ти думаєш, що мені потрібна причина? - обурився друг, але після короткої паузи зізнався. - Так, я телефоную, бо в мене бомбезна новина, а ти мій друг дитинства. Я одружуюсь! Уявляєш?

-Ну нарешті. Твоя мама, мабуть, зомліла від щастя.

-Майже. - засміявся співрозмовник. - Тому я запрошую тебе та Олю на свято. Я знаю, що у вас трагедія і мама казала, що ви досі не отямилися, але я сподіваюсь, що ви зможете бути на моєму весіллі.

-Я.. Гм… Я повинен порадитися з Олею, тому…

-О, ні… Сьогодні одинадцяте…

У цей момент двері кафе відчинилися, зверху задзвенів дзвіночок і увійшла Ольга. Чоловік уважно подивився на неї. Сьогодні щось змінилося в жінці, але він ніяк не міг зрозуміти, що саме.

-Я зателефоную тобі пізніше, Вадиме, добре?

-Так, звичайно, я буду чекати на дзвінок. Олі передай від мене вітання. Бувай.

-Бувай. - пробурмотів чоловік, поклав телефон і подивився на свою обручку. Знову захотілося до неї доторкнутися.

Коли дружина сіла за стіл, до столу підійшов чоловік та запитав:

-Вам кави, як завжди?

***

Олександр отримав своє кафе в спадок від мами. Вона дуже любила кулінарію, а особливо різні десерти. Тому при розлученні з вітчимом Сашка, мама отримала хороші аліменти та відкрила власний бізнес. Чесно кажучи, тоді він не любив це місце, йому не подобалося, яким способом його було засновано. Після смерті мами він хотів його продати, але любов сина до найріднішої жінки не дала вчити так із її дітищем. Вона вклала сюди всю свою душу, тому Олександр просто не зміг усе обірвати.

Рівно десять років тому в похмурий день до нього завітала сім’я: тато, мама, бабусі та маленька Кіті. Тоді їй виповнилося рік і рідні вирішили відсвяткувати її День народження. Власник кафе запам’ятав цю сім’ю, а особливо дівчинку, яка сама створювала свято. Вона гукала, кричала, співала, як уміє річна дитина та розкидалася усім, що бачила й могла дістати. Батьки були не менш щасливі, вони з любов’ю дивилися на свою дитину й на одне одного. Тоді він подумав, що саме так виглядає щастя.

Наступного року Олександр знову побачив цю сім’ю. Кіті вже могла пересуватися на своїх ногах, тому галасу у кав’ярні стало ще більше. Ще більше сміху, шуму, свята, хаосу та любові.

На свій третій день народження Кіті голосно кричала:

-Толт! Мамо, хоцю толт!

Вмовляння мами бути тихіше, розмови про те, що їй достатньо солодкого та доводи, що Кіті вже наїлася були проігноровані. Саша усміхнувся й мовчки пішов на кухню. Він зробив маленький десерт з екологічно чистих продуктів для своєї улюбленої відвідувачки.

На четвертий день народження Кіті зайшла в приміщення кафе в сукні принцеси та з короною на голові. Вона підійшла до офіціанта й сказала:

-Я королева й вимагаю, щоб ви мене провели до столу. Також я хочу двісті п’ятсот три та ще тисячу шоколадних цукерок. А щоб мама не сварилася, десерт без цукру.

Стажист, який слухав замовлення серйозної чотирьох річної королеви трохи був шокований.

Олександр бачив бронь на цей день і час, він чекав свою маленьку Кіті, тому вчасно вийшов із кухні та почув усі слова шоколадної королеви.

-Ваше бажання буде виконано, ваша Високосте. Але перш ніж я проведу вас до вашого столика, дозвольте поцікавитися: де ваші… - Саша не встиг закінчити своє питання, як у кафе увірвалася стурбована мама Кіті.

-Кіті! Ось ти де! А ми тебе шукаємо.

-Я розпорядилася, щоб слуги нам дали стіл, шоколад і десерт. - серйозно відповіла дівчинка, а потім подивилася на Олександра та сказала наказним тоном: - Ведіть!

-Вибачте за це. - прошепотів її тато, який зайшов за своїми любими дівчатами. Мама трохи винувато усміхнулася.

Та Олександр не був проти бути слугою такої неперевершеної королеви. Вона запала йому у серце, мабуть, з першої секунди появи у його кафе.