Розділ 73.

Інколи мені здається, що Київ пахне кавою, хоча дивно, це ж не Львів. Ще столиця має аромат зеленого листя та свіжої випічки. Тут вже не помиляюся, тому що сама займалася десертами. І сподіваюся займатися і надалі. Бо це моє життя. 

Кондитерська «Десертна мрія» — моє життя. Там зустріла своє щастя. Яке одного разу заявилося у самій спідній білизні. 

Йду поруч з ним, з моїм Максимом. Тримаю за руку, наче боюся, що якщо відпущу, він зникне. У відповідь хлопець стискає мої пальці міцніше, усміхається, а погляди, що кидає на мене, наче говорять: «Тепер ми разом, і все буде інакше». 

Ніхто більше не завадить нашому щастю. 

- Як думаєш, що буде з Назаром? - несподівано запитує Максим. 

- Нічого поганого з ним не трапиться, - кажу і знаю, що це так, - грошей у нього достатньо, довго без мене не нудьгуватиме. Не здивуюся, якщо вже нова краля з’явилася. Не хочу більше про нього згадувати. Ти один існуєш для мене, Максе.

Той усміхається і киває. Щойно ми вирішили – без сумнівів, без втеч. Бути разом. Нарешті! Після року розлуки зробили те, що мали зробити давно. Цікаво, що все одразу встало на свої місця. Просто, легко, наче подих грози. 

- Тато буде радий, - говорить Максим, - він завжди бачив поруч зі мною тільки тебе. Уляно, не уявляєш, як він любить тебе. 

Усміхаюся, тому що знаю. За той час, що спілкувалася з Володимиром Денисовичем, неодноразово відмічала прихильність. Яка повністю взаємна, адже ця людина врятувала мене тоді, коли я пішла з дому. Я ж стільки ночей не спала, думаючи, як він там у лікарні. Та й узагалі, як склалося життя чоловіка. 

- Я дуже хочу, щоб він дізнався, - відповіла, злегка хвилюючись, але щиро.

Дверцята дзвінко дзенькнули, відчуваємо аромат кориці, шоколаду, тістечок. Треба терміново приєднуватися до роботи. Не вистачає полуничного торта та чізкейків з карамеллю. 

У вітрині красується «Сонячна рапсодія», яка відтепер постійний десерт дня. У залі кілька столиків зайнято, біля яких стоять дві дівчини. Нові офіціантки? Володимир вирішив почати стажування вже сьогодні. 

Зараз дівчата розгублені, але я візьму їх під свій контроль, і вони швидко стануть професіоналами. 

У вітрині, крім фірмового десерту, блищать макаруни, еклери, шматочки яблуневого штруделю. За прилавком у білому фартуху стоїть Володимир Денисович. Його погляд, що ковзає по вітрині, такий теплий і затишний.

Чоловік помітив, як тримаємося за руки, і радий за нас. Інакше і бути не могло. Володимир — найкращий батько, у майбутньому стане найкращим свекром. 

- Хто це у нас повернувся? - бадьоро говорить, витираючи руки рушником. - Думав, довше будете гуляти. 

- У нас є справи важливіші, тату, - відказує коханий, - ми тут вирішили… ну і хочемо поділитися планами з тобою. 

- Що ж ви вирішили? - підморгує Володимир. - Самому здогадатися чи скажете? 

- Вирішили бути разом, - відказує Максим, - деякий час станемо зустрічатися, а потім і до РАЦСу доріжку знайдемо. Сподіваюся, допоможеш вибрати гідну обручку Уляні. 

- Цій красуні підійде тільки найкраща обручка, - серйозно каже чоловік. 

- Припиніть, - кажу, червоніючи, - обійдуся без дорогої обручки. Це все у майбутньому, а зараз… 

- Зараз треба відсвяткувати, - підхоплює власник кондитерської. - Ти, Уля, давно не їла наших десертів. «Сонячна расподія» для особливих новин.

Потім звертається до офіціанток, що з цікавістю розглядають мене. Мовляв, що за одна? Тільки з’явилася на горизонті і вже за руку з сином начальника тримається. Знали б вони, як все починалося! Колись Максим вважався моїм підлеглим. 

- Дівчата, продовжуйте зустрічати та обслуговувати гостей. Ви чудово справляєтеся для першого дня. Ми сидітимемо біля вікна, звертайтеся за потребою. 

Троє сідаємо за столик біля вікна. Надворі панує літо, у кондитерській відчувається те щастя і тепло, що охопило нас, майбутню родину. Десь усередині знаю, що Максим, так само як і я, розуміє: це початок нового життя. 

Простого, справжнього життя, такого ж ніжного і солодкого, як шматочок вишуканого десерту. 

- Хто готував «Сонячну рапсодію»? - запитую, насолоджуючись тонким смаком десерту. 

- Сьогодні я, - каже Володимир Денисович, - ми з Максимом робимо це по черзі. Сподіваємося, що ти, Уля, приєднаєшся. Знову займеш законне місце серед власників кондитерської.

Почну вже завтра, - з готовністю відповідаю, - мені ще потрібно навчитися майстерно готувати цей десерт. 

- Почати можна прямо зараз, - несподівано говорить Максим, - спробуємо приготувати цей десерт? Тільки ти і я. 

Тихо сміюся, зніяковіло дивлюся на Володимира. Той усміхається і говорить: 

- Це хороша ідея. Непогано, якщо поставимо ще кілька десертів на вітрину. Їх розбирають швидко, а нові приготувати я ще не встиг. Вся надія на вас. Я приберу зі столика. 

Тримаючись за руки, йдемо на кухню, яка пахне карамеллю та ваніллю. Побачивши обстановку кухні, на очах виступають сльози. Я вдома! Як же серце нудьгувало за цим місцем. Не була тут тільки рік, а, здається, вічність пройшла. 

Дістаємо все необхідне для того, щоб розпочати готувати «Сонячну рапсодію».

Готуємо тісто, збиваємо крем. В якийсь момент запитую:

- Як твої стосунки з мамою та вітчимом? Не хотіла запитувати при Володимирі Денисовичу.

- Краще, ніж могло бути, - говорить Максим, - з мамою налагодив стосунки, з вітчимом вони завжди були рівні.

Замовкає, потім говорить:

- Уля, ми ж поїдемо до них, щоб повідомити про те, що тепер разом? Мені б дуже хотілося.

- Звісно, милий, - відповідаю і притискаюся чолом до чола Максима, - я буду дуже рада познайомитися з ними.

- Побачиш, який класний особняк, - веде далі хлопець, - хоча мені більше подобається наша кондитерська.

- Це наш дім, - тихо кажу, - «Десертна мрія» — то казкове місце, де збуваються найсміливіші очікування.

Продовжуємо працювати над «Сонячною рапсодією», з кожною хвилиною наближаючи момент, коли буде створений справжній кулінарний шедевр.