Розділ 72.

Літнє сонце м’яко грає у верхівках дерев, кидаючи крізь листя золотисті промені. Такий чудовий день, теплий, не спекотний. Парк дихає спокоєм, відчувається аромат трави, липового цвіту… теплих спогадів. Здається, вони ховаються у кожному подиху вітру, що лагідно торкається нашого волосся.

Прийшовши до парку, побачили, що там майже нікого немає. Школярі та студенти десь розважаються, дорослі ще на роботі.

Підходимо до старої лавки, мовчки сідаємо на неї. За всю дорогу, поки сюди йшли не сказали одне одного жодного слова. Я мовчу, тому що не здатна дібрати слів, не знаю, з чого почати. Максим… він злиться на мене? Ображається?

Нарешті Максим починає говорити. Не витримує перший тиші, в якій бринять голоси літніх пташок.

- Уля… привіт ще раз.

- Привіт, - прошепотіла у відповідь, наче не вірила своєму ж голосу.

-  Коли побачив тебе у кондитерській трохи не впав. Ніяк не думав, що прийдеш. Рік минув від тоді, як ти пішла, а я…

Бере за руку заглядає у вічі.

Рік минув, а серце не забуло жодного погляду, жодного слова… Я не знаю, чи маю право тримати тебе за руку. Я не хочу претендувати на чужу дівчину, але… 

Максим запнувся, а я… хотіла сказати тисячу слів… 

Сказати про те, що ночами прокидалася від думки про Максима. Плакала від розуміння, що ніхто інший не замінить ту теплоту, яку втратила. Кричати про те, що шкодую про вчинок, який стався рік тому. 

- Ти не відбираєш руку, - тихо говорить, в голосі бринить надія.

Вражено дивлюся на нього. Невже він хоче стосунків зі мною? Він готовий почати все спочатку? 

Придивляюся і бачу у блакитних очах хлопця не гнів чи образу, а тільки сум, спогад про те, що колись у нас могло все скластися. 

- Ти змінилася, - несподівано говорить. 

- В який бік? - тихо запитую, завмираючи в очікуванні відповіді. 

- У кращий. Інакше бути не може. Стала ще вродливішою. Так буде завжди, Уля. 

Починаю плакати, не здатна стриматися. Відчуваю себе самотньою дівчинкою, яка сама в усьому винна. 

- Уля, - стривожено говорить Максим, - ти чого? Я щось не так сказав? 

- Мабуть, тільки тепер розумію, що втратила, - хлипаючи, відказую, - Максиме, пробач мене! За те, що покинула. 

- Не перебільшуй, - серйозно каже Максим, - ти не могла мене покинути, бо ми не зустрічалися. Якраз ти була зі мною чесною завжди. 

- Я зробила тобі боляче? 

- Так, - коротко відказав Максим. 

- Пробач… 

- Уляно, припини. Для мене твоє щастя важливіше за власні почуття. Якщо з Назаром ти щаслива, це головне.

Гірко усміхнулася. Я ж не сказала. Не зуміла побудувати щастя з Назаром. Невже мені страшно? Страшно від думки, що Максим видасть знамените «я ж тобі казав».

- З Назаром розійшлася, - відказую, поглянувши у вічі Максима. 

Той реагує спокійно, без тіні зловтіхи. Наче знав наперед. 

- Не здивований. Сподіваюся, він тебе не образив? Бо ще побіжу пику йому бити. 

- Не більше, ніж я тебе, - відказую, втираючи сльози, - Максе, біс із ним. Нехай живе як хоче. Все ж таки, він оплатив курси у Колорно, я побувала в Італії. Це була мрія мого життя. 

- І як? - тихо запитує Максим. 

- Нічого особливого. Постійно додому тягнуло… 

Повисла тиша, що здалася незручною. Тепер першою заговорила я.

- Максе, якщо можеш, не тримай на мене образи чи зла…

- Ніколи, - палко говорить молодий чоловік, - Уля, ти для мене дуже важлива людина. Хіба можу відчувати щось погане до тієї, хто змушує серце битися сильніше?

- Не розумію, як могла проміняти тебе на Назара. Тепер це здається такою маячнею.

- У цьому плані я від тебе не відстав, - усміхається шатен, - замутив з Марією, хоча не варто було.

Почувши це, відчуваю, як всередині кольнули ревнощі. Одразу зупиняю себе. Не маю права дорікати Максиму.

- Як вона тобі…

- Так само, як тобі Назар, - дражнить Максим, - нічого хорошого не вийшло. Два дні тому звільнилася, сказала, що знайшла кращу роботу. Радий за неї.

- То ти вільний тепер? - кажу це з такою надією в голосі, що складно не здогадатися, на що сподіваюся.

- Моє серце завжди належало тобі, - говорить Максим.

Сльози знову починають струменіти обличчям, але тепер вже від щастя. Подаюся уперед та цілую Максима. Роблю це трошки несміливо, не хочу, щоб побачив хтось із перехожих. 

«Побачать і що? Нехай заздрять мовчки», - спалахує чітка думка. 

Обхоплюю обличчя Максима долонями і впиваюся у його вуста глибше. Нікого ще не цілувала так палко. Тому що кохала і кохаю тільки Максима. 

- Я люблю тебе, Максе, - шепочу, злегка відсторонившись, - ти один існуєш для мене.