Розділ 71.

Підходжу до кондитерської «Десертна мрія», яка дві хвилини як відчинилася. Сьогодні будній день, тому навряд чи у залі є відвідувачі з самого рання. 

Як же рада бачити заклад, де була такою щасливою. 

Так. Тепер можу зізнатися собі, що, працюючи у «Десертній мрії», я почувалася щасливою. Тут пережила найяскравіші моменти життя. Тут зустріла справжнє кохання, яке, по необережності, не зуміла зберегти. 

Набравшись сміливості та повітря у легені, штовхаю двері та впевнено заходжу. 

Оглядаю залу і бачу, що майже нічого не змінилося. Тільки на пару столиків стало більше, і це добре. Виходить, клієнтів також побільшало. 

За стійкою стоїть Володимир Денисович. Виглядає так, як тоді, коли я вперше прийшла до кондитерської, не знаючи, як бути далі. 

Тепер також не знаю. Я наче починаю все спочатку. На жаль, не всі події у житті можна повернути, хоча так хотілося б.

Почувши, як до закладу увійшли, чоловік підіймає голову зі звичними словами. 

- Вітаю у «Десертній мрії». Що бажаєте замовити… Уляно? 

Тьмяні очі чоловіка спалахують такою радістю, що навіть стає ніяково. 

Кидаюся вперед, поки Володимир виходить з-за стійки. Міцно обіймаємося, я готова розплакатися. Він, здається, також. 

- Уля, сонечко, як же радий тебе бачити, - шепоче старший товариш, - не сподівався. Думав, ти настільки щаслива, що забула нас з Максимом. 

- Ніколи вас не забуду, - відказую, - саме ви стали для мене наставником. Тим, хто допоміг у скрутний час. 

Хочу додати, що Максима також ніколи не забуду, але язик не повертається. Чи маю право узагалі про нього говорити? Не насмілююся навіть спитати, де він зараз. 

Володимир Денисович відповідає без мого запитання:

- Максим буде таким радий тебе побачити. Не проходила дня, щоб ми не говорили про нашу чарівницю, яка створювала неймовірні десерти.

- Але ж ви створюєте їх не гірше, - кажу, дивлячись на чоловіка. - До речі, який сьогодні десерт дня?

- Відтепер кожного дня головним десертом є «Сонячна рапсодія», - говорить Володимир Денисович. - Цей смаколик розбирають шаленими темпами.

Не наважуюся спитати, де зараз Максим і, найголовніше… чи є у нього дівчина? Коли розлучалася, я чітко дала зрозуміти, що надаю перевагу Назару. Максим не зобов’язаний чекати, доки надумаю повернутися.

Чомусь здається, що він міг мене дочекатися. Адже Максим розумний парубок, і цілком можливо, що здогадався, що з Назаром нічого не складеться.

Здогадався про те, про що не зуміла здогадатися я. Натомість запитую інше.

- Де Марія? У неї вихідний? 

- Вона звільнилася два дні тому, - говорить Володимир, - там щось із Максимом у них не залагодилося… 

Чоловік замовкає, не бажаючи продовжувати тему. У мене ж всередині все обривається. 

То вони зустрічалися? Може, і зараз ще разом? Що ж! Цього варто очікувати. 

У цей момент відчиняються двері кабінету, виходить Максим, тримаючи в руках роздруківку. 

- Тату, - говорить, не відриваючись від документа, - сьогодні на співбесіду записалися дві дівчини. Прийдуть одночасно, тому я вирішив… 

Замовкає, помітивши несподівану гостю. Себто мене… 

Максим став ще вродливішим за цей рік. Головне, серйознішим на вигляд. Хлопцю доводиться керувати популярним київським закладом. 

Тепер його густі кучері не стирчать, як попало, він їх акуратно зачісує, виглядаючи солідно і по-дорослому.

Привіт, - говорить хлопець, пронизуючи блакитними очима. 

- Привіт, - відказую, так тихо, що, здається, сама не здатна почути. 

Але Максим почув. Усміхнувся. Від цієї усмішки наче стирається рік, що розділяв нас. 

- Дітвора, йдіть прогуляйтеся, - говорить Володимир Денисович. 

- Ти сам впораєшся? - запитує син. 

- Без проблем, - відказує чоловік, - людей зараз небагато. До того ж, скоро прийдуть претендентки на роботу у кондитерській. Мені є чим зайнятися. 

Дивимося одне на одного, на вустах з’являються усмішки. Відчуваємо, як Володимир Денисович спостерігає за нами. 

- Чого витріщилися одне на одного? Йдіть. Я впораюся. Максиме, бери ініціативу у свої руки. Хто тут чоловік? 

- Уляно, підеш на прогулянку? Тут місцевий парк є. 

- Із задоволенням, - відповідаю, дозволяючи Максиму відкрити переді мною двері закладу.

Хвилююся так, наче йду на перше побачення з Максимом. Можливо, це справді так. Ловлю себе на думці, що поруч з Назаром ніколи так не хвилювалася. Ніколи серце не стукотіло, як шалене, не стрибало від щастя. 

Виходимо на вулицю, нас заливає літнє сонце. Мружимося у променях від задоволення та передчуття чогось світлого та радісного. 

У мене виникає впевненість, що ще можна все виправити. Всі ті помилки, які допустила. Я зможу попрохати пробачення у Максима. Він пробачить… тому що найкращий. Він той єдиний, якого чекала все життя.