Розділ 70.

Вдома мене зустрічають краще, ніж я думала. Коли подзвонила у двері і мама відкрила, ніяково усміхаюся, після чого кажу:

- Привіт, мамо. Пробач, що без попередження. Просто я… зовсім нікуди піти.

- Заходь, сонечко, - лагідно говорить мама, і всередині все стискається.

Хочеться плакати, а ще обійняти маму. Тому так і роблю.

Обіймаю рідну людину і відчуваю, як її долоні починають гладити моє волосся. Як же мені цього не вистачало!

- Як добре, що ти зайшла, - тихо говорить вона, - сумували за тобою. Думали, що в Італії залишишся.

- Я б ніколи там не залишилася, - кажу, хлипаючи, - мій дім тут. Але я не знала, чи чекають мене…

- Ми тебе завжди чекаємо, - чується чоловічий голос, - ти наша донька, як би там не сталося.

Бачу тата з банкою пива та поруч Сашу. Вони усміхаються мені, в очах бачу теплоту.

Невже вони сумували за мною? Я сумувала.

- Я цього року перше місце на змаганнях з бігу зайняв, - говорить Саша, дивлячись на мене. 

Чекає схвалення від сестри. 

- Я дуже тобою пишаюся, братику, - відказую, - сподіваюся, не проженете доньку та сестру, яка довгий час десь вешталася. 

- Не вешталася, а влаштувала своє життя, - виправляє тато, - судячи з усього, не дуже успішно, але ж спробувала. Хоча б не так діставала нас, як твої старші сестрички, а наші доньки. 

Повисає тиша, яку практично одразу перериває тато. 

- Не стійте тут, йдіть на кухню, чаю випийте. Ми з Сашком обговоримо плани на вихідні. Ви нам не заважайте. 

Тато не змінився, але тепер це не дратує. Навпаки, у душі відчувається тепло, тому що я вдома.

Проте, коли хочу обійняти батька та Сашка, ті роблять жест відмови та йдуть до кімнати. Що також схоже на них. 

- Ходімо, - мама бере за руку, - я купила твої улюблені цукерки. Звісно, вони не настільки вишукані, як ті десерти, що ти робиш, але не думаю, що відмовишся. 

Сидимо з мамою на кухні, стискаю у руках чашку з чаєм. Ту саму чашку, з якої пила ще дитиною. 

- Як курси у Колорно, - запитує мама, - навчилася корисному? 

- Курси неймовірні, - відказую, - отримала чудові знання, але не встигла їх застосувати. Назар був проти, щоб я працювала. 

Мама задумується, але хоче бути чесною. 

- Мені той Назар одразу не сподобався. Самозакоханий індик. Та мені дуже хотілося, щоб ти влаштувала особисте життя. Парубок багатий, а іншого варіанту у тебе, все одно, не було. 

Ці слова хльостають наче ляпас по щоці. Був у мене інший варіант, але я зробила неправильний вибір. 

- Я піду працювати, не сидітиму на шиї, - кажу, відпиваючи з чашки, - але… 

Замовкаю, не знаючи, чи варто говорити правду.

- Мамо, насправді є хлопець, якого я кохала… і зараз кохаю. Але чи маю право на щось розраховувати? 

- Ти можеш дізнатися, - говорить співрозмовниця, - знаєш, де він зараз? 

- Точно ні, але, можливо, у кондитерській «Десертна мрія». Максим… 

- То його звуть Максим. Красиве ім’я. 

- Рік тому він налагодив стосунки з батьком. Думаю, не захоче піти так швидко від нього. Та чи будуть раді бачити мене? 

- Дізнатися можна тільки якщо піти туди, - серйозно говорить мама. 

Простягаю руку та накриває мою долоню. 

- Мила, з трьох моїх дочок ти завжди була сама рішуча. Навіть більш рішуча та смілива, ніж Вікторія. Та хоча і зробила блискучу кар’єру, але так і не зрозуміла, де наробила помилок в особистому житті. Соломія, перш ніж знайти своє щастя, стільки через себе хлопців пропустила… але то вже її діло. 

- Як там вони? - тихо запитую, відчуваючи, наскільки сумувала за сестрами.

Віка вся у роботі. Радує те, що Дмитро спілкується з татом, скільки захоче. Якось вони там домовилися. Одне одного терпіти не можуть, але Діма від цього більше не страждає. І правильно. Нічого вплутувати спільну дитину у розбірки батьків. Усміхаюся, тому що рада почути, що у Вікторії та Дмитра все більш-менш добре.

- Як справи у Соломії?

- Заміж збирається. Я коли побачила її обранця, трохи не впала. Але, поспілкувавшись з ним, зрозуміла, що він надійний та щиро кохає Соломію. Суворо наказала тому змінити роботу. Уяви собі, послухався.

Тихо сміюся, пригадуючи, як також колись здивувалася вибору Соломії. Несподівано, розумію сенс сказаних мамою слів.

- Хіба вона ще не заміжня?

- Уля, Соломія хотіла, щоб ти також потрапила на весілля. Тому вони з Тимофієм вирішили зачекати.

- Невже? - вражено запитую, не вірячи у почуте.

- Ти як думала? Тебе тут всі чекали, мила. Не підведи.

Сльози починають скрапувати з очей. Не можу більше, не бачу сенсу приховувати почуття.