Розділ 69.

Рік потому.

Уляна.

Сиджу біля вікна, дивлячись, як сонце заливає вулицю. Знаходжуся у сучасній, стильній квартирі, в якій кожна дівчина почувалася б щасливою. 

Я не почуваюся. Замкнена тут, наче у золотій клітці. Ще кілька місяців тому не помічала цього, але зараз… 

Рік пройшов, але відчуваю себе старшою, як мінімум, на десять років. 

У нас з Назаром все почало руйнуватися ще коли ми перебували у Колорно. 

Спочатку все було настільки казково, що я майже повірила, що зробила вірний вибір. 

Ми з Назаром говорили без упину, сміялися до ночі. Дріб’язково сварилися, мирилися з ніжністю. 

Не раптово, а скоріше непомітно, як тріщина у склі, що з кожним днем стає більшою, доки все не зламає.

Почав менше дивитися мені у вічі, відвертався. Сама моя присутність його дратувала, коли намагалася сказати щось жартома чи коли просто мовчала. 

Я не здавалася, намагалася залишатися для нього «тією самою», зручною та бажаною для нього. Поводилася легко, весело, робила все, щоб він продовжив мене кохати. Та чим більше намагалася, тим сильніше відчувала, що між нами виникла відстань, яку вже не здолати. 

Коли повернулися до Києва, Назар заявив, що я не повинна працювати. Знову-таки, здається, що мала б зрадіти. 

Але… 

Назар почав бувати вдома якомога менше. Одного вечора просто не прийшов. Я ж у той вечір приготувала вечерю, запалила свічки, намагалася врятувати те, що було між нами колись.

Чекала. Доки їжа холонула, писала йому повідомлення, намагалася додзвонитися.

Звісно, розпочала влаштовувати йому розбірки. Він злився, я також… але боляче було не через сварки, а через тишу. Через те, що Назар більше не запитував, як пройшов мій день.

Тепер навіть коли буваємо поруч, ми ніби з різних світів.

Я зітхнула. Пройшов тільки рік від початку наших стосунків, а у нас так швидко все згасло. Може… і не було того кохання?

Причому не тільки з мого боку, але й з його? Назар завжди бажав отримати те, чого хотів. Свого часу я відмовила йому, і він забажав це виправити.

Тепер, коли вже належу йому, нащо намагатися утримати? Навіщо працювати над стосунками, які вже могли «золотому хлопчику» набриднути?

Я ж… здається, погодилася бути з ним через відчуття провини. Колись відмовила, і це не давало мені спокою…

Виходить, тепер повернула борг? Нехай він покине мене, а не навпаки?

Спочатку все так було захопливо, починалося неймовірно прекрасно. Та це вже у минулому. 

Ще Максим. Весь цей рік думала про нього, хоча й не зізнавалася у цьому. Розумію, що зараз не здатна ні на що претендувати. 

Але так бажається… хоча б раз його побачити. Дізнатися, як у нього справи, чи знайшов ту, яка не зрадить. 

Почувши, як відкриваються вхідні двері, встаю та йду назустріч Назару. 

Сьогодні він повернувся майже вчасно. Восьма година вечора, хоча не виходив на зв’язок цілий день. 

Коханого злегка хитає, і від стрункої постаті несе пивом. 

- Назаре, ти знову випив? - тихо запитую, розглядаючи залиту алкоголем футболку. 

Той з викликом дивиться на мене: 

- Що з того? Мені вже взагалі нічого не можна? Батько накази роздає, тепер ти. Мовчала б уже, утриманка.

Хитаю головою. Місяць тому «Середземномор’я» продали. Це рішення прийняв батько Назара після того, як син практично закинув заклад. Заявив, що набридло. Також впізнаю Назара, іграшки швидко набридають. 

- Знімай футболку, виперу. 

Молодий чоловік знімає футболку та недбало кидає її мені. Це стає останньою краплею. 

- Назаре, припини! Май хоча б трохи поваги… 

- Замовкни, - перебиває хлопець, - до того, як зустріти тебе, жив як хотів. Тепер якась дурня виходить. 

Йде до вітальні, і я знаю, до чого це призведе. Ляже на диван, можливо, закурить цигарку. Якщо прийду запитати, у чому справа, розізлиться. 

Так було не один вечір підряд. Скільки ще продовжуватиметься? 

«Ні, - думаю, стиснувши зуби, - годі. Годі з мене такого «щастя».

Ніколи не боялася життєвих негараздів, аж тут чомусь пасую. Достатньо! Повинна повернутися минула Уляна, яка здатна себе відстояти. 

Заходжу до вітальні і бачу саме таку картину, яку нафантазувала. Мабуть, багатої уяви не потрібно. 

- Назаре, потрібно поговорити, - кажу, намагаючись триматися спокійно. 

Так хочеться його стукнути. Золотий хлопчик, який не цінує того, що роблять для нього інші. Як тільки отримує те, що хоче, одразу починає ігнорувати. 

Достатньо я це терпіла! Настав час відкрити рота і сказати, що думаю. Що відчуваю… 

Я хочу бути коханою. Невже це так багато?