Розділ 67.

Через два дні летимо з Назаром до Колорно. Коханий все владнав швидко. У мене є загранпаспорт, колись зробила. Хоча і не розуміла тоді, навіщо. 

Коханий Назар… 

Як незвично це звучить. Незвично промовляти це слово, називати когось коханим. 

Усередині якийсь тихий голос шепоче, що якби на місці Назара був Максим, то я б промовляла слово «коханий» сміливо. Без жодних сумнівів. 

«Ти збираєшся зараз розбити серце Максиму. Справу зроблено», - нагадую собі. 

З усіх сил переконую себе, що вчинила правильно. Я люблю Назара, він був моїм першим коханням, а я так недобре з ним вчинила тоді у школі. 

Зараз знаходжуся у кабінеті, який раніше був моєю територією. Тепер тут засідає Максим. Через три дні повернеться Володимир Денисович. З ним не побачуся, бо буду в Італії.

Тепер не скоро побачу Дмитра, який з такою готовністю розповідав про гарні оцінки у школі. Не погуляю на весіллі Соломії, не стану пліткувати тихенько з Марією про клієнтів. Хоча ми віддалилися одне від одного, але не забуду, що колись були хорошими приятельками. 

Мої рідні, навіть якщо я не дуже близька з ними, також залишаються тут, а я їду… 

Київські каштани. Наступної весни не побачу, як вони зацвітуть. 

Життя, яке покидаю, хоча і на деякий час, зараз здається таким чудовим, що готова розридатися. 

Зателефонувати Назару і сказати, що нікуди не їду. Нехай здає квитки. 

«Припини рюмсати. Через рік повернешся. Сама ж хотіла до Колорно. Такий шанс випадає раз у житті». 

Назар обіцяв, що коли повернемося, то я стану керувати рестораном «Середземнор’я». Начебто чудово, але для мене це така чужа сфера. Якби зараз хотілося опинитися на кухні «Десертної мрії» та поринути у приготування десертів. Навчитися робити «Сонячну рапсодію» так, як це вміє Максим.

- Ти хотіла побачитися, Уля? - до кабінету заходить Максим. 

Стою перед ним, стискаючи руками край тонкого гольфу. Кінець літа, стало трошки холодніше. 

Тримаюся за краї одягу, наче це здатне втримати мене від слів, які зараз мають пролунати. 

- Не буду затягувати, - він не привітався, я також не стала цього робити. 

Ми, наче зговорившись, хочемо покінчити з цим неприємним моментом. Не наважуюся глянути йому у вічі. 

Максим мовчить. Потім робить кілька кроків по кабінету. Вони лунають у тиші, наче крик, як удари годинника, що відраховує останні секунди до незворотного. 

- Ти вибрала його?

У голосі Максима немає злості. Лише тихий біль, який передається мені. 

Повільно киваю, наче цей рух важить більше, ніж вся столиця. В очах сльози, я навіть не хочу їх стримувати. Нехай бачить, що мені також боляче. Я також страждаю і не пишаюся тим, що роблю. 

- Пробач… я не хотіла. Все якось склалося само. Того вечора, коли розповів, що обманював… точніше, не договорював, я пішла додому. Він мене зустрів… 

Голос затремтів, не знаю, чи варто говорити. Скажу. Буду чесною до кінця. 

- Ми провели ніч разом. Саме з Назаром я стала жінкою. Яка буде берегти вірність комусь одному. Не можна любити двох. 

Вираз обличчя Максима не змінюється. Хочеться крикнути: 

«Скажи те, що відчуваєш. Назви мене зрадницею, невдячною егоїсткою. Як завгодно, тільки б тобі стало легше».

Натомість вродливий молодик дивиться на мене, як на людину, яку щойно втратив. Хоча я все ще стою перед ним. 

- Ти ж не через гроші вибрала його? 

- Ні, - твердо відказую, повністю переконана в тому, що кажу, - я все життя жила скромно і надалі погодилася б, якби виникла потреба. До того ж ти також багатий, Максе. Маєш кондитерську від батька, а ще вітчим за тобою залишає цілі статки. 

- Виходить, вже знаєш. 

- Володимир Денисович розповів. Не гнівайся на нього, це не змінить мого ставлення до тебе. 

- Але я знову тебе обманув. 

- Не договорив, бо нічого мені не винен. 

Хочу попрощатися, все вже сказано. Несподівано Максим перериває мовчання. 

- Ти ж знаєш, Уля, я б все віддав, аби… бути на місці Назара. Щоб ти вибрала мене і ми… - він не договорив.

Роблю крок до Максима ближче, але не торкаюся. Досить з нього і з мене, не треба зайвий раз випробовувати обох. 

- Я не хочу, щоб ти ненавидів мене, - прошепотіла. 

- Ненавидіти? 

Максим так гірко посміхається, що ця гіркота передається мені. 

- Як можна ненавидіти ту, кого любиш? 

- Все ще любиш… 

- Я кохаю тебе, Уляно. Те, що це почуття не взаємне, нічого не змінює. Я вдячний тоді за чесність. Тому буду з тобою таким же. 

Швидко відвертається, але помічаю вологу, що блиснула в його очах. Як я могла так з ним вчинити?