Розділ 65.

Уляна.

Виходжу з кондитерської, дивлюся на небо. Красиве літнє небо. Який місяць? Серпень. Так, початок серпня. Розпочався останній місяць літа. Того літа, що змінив моє життя… 

Здається, нічого такого не сталося, але насправді сталося все. 

Навчилася керувати закладом, вдосконалила навички створення десертів. Допомогла Володимиру Денисовичу з його справою, коли той лежав у лікарні. Вже скоро повернеться додому. 

Більш-менш налагодила стосунки із сестрами. Навіть з батьками та молодшим братом вони стали теплішими. Бачилася з племінником. Все добре… 

Найголовніше, я закохалася. Але тут і полягають головні труднощі. Я кохаю Максима, це я точно знаю, але як щодо Назара? 

Чому почуття до нього також не відпускають? Чому приємно, коли дарує букети, коли бачу високу мужню постать?

Невже симпатія до хлопця залежить від того, наскільки дорогим стане подарунок? Ніколи я на таке не поведуся. 

Назар - моє перше кохання. Ті почуття, які свого часу не прийняла. Може, настав час це зробити? 

Тоді як бути з Максимом? Від думки, що відмовлю йому, стає так боляче. Він же такий щирий зі мною… 

«Щирий! Аякже. Весь цей час виставляв дурепою. Прикидався, що бідний парубок, в якого все вкрали. Того разу, звісно, все вкрали, але бідним від цього не став». 

Що з того? Невже Максим став для мене гіршим? 

Не став, але думка про те, що обманював весь цей час, нестерпна. Думала, що це я начальниця, інколи дозволяла собі наказовий тон. 

«Нехай Максим з Марією зустрічається. Її не хвилює те, що приховав правду. Закохана у хлопця по самі вуха. Я, мабуть, ні».

Сльози починають струменіти обличчям, хоча не здатна сказати причину, чому так. Максим мені нічого не винен, навіть якщо приховував правду, то… 

Подумки махнула на це все. Піду краще, прийму гарячий душ та ляжу спати. Завтра нікуди не потрібно вставати. Навіть не звично. 

Повільно йду до парадного, роздумуючи, чим зайняти себе завтра. Звісно, треба повідомити Володимира Денисовича про те, що звільнилася. Головне, аби не наполягав на тому, щоб я повернулася до кондитерської. 

Я не те щоб узагалі не збираюся повертатися, але не зараз. 

- Уляно, - чується голос позаду мене. 

Цей голос здається зараз таким рідним та бажаним, що не здатна не відреагувати. 

Обертаюся та усміхаюся Назару. Виглядає таким красивим у звичайних джинсах та футболці. 

- Привіт. Що тут робиш?

На тебе чекаю, - відказує хлопець, - не хотів іти до кондитерської. Годі тих конфліктів. Ти сама маєш визначитися. Я ж тільки хочу довести, що гідний цього вибору. 

Підходить до мене, простягає букет червоних тюльпанів. Це виглядає так красиво, що дух перехоплює. 

Весняні квіти… хоча зараз не проблема купити будь-що, у будь-яку пору року. 

- Уляно, я кохаю тебе, - говорить Назар, - зазираючи мені у вічі. 

Не встигаю відповісти, як впивається у губи владним і таким бажаним поцілунком. 

Відчуваю, як віддає мені букет прекрасних тюльпанів. 

Смикаюся, десь у підсвідомості виглядає все це не дуже правильно. Але разом з тим… 

Я відчула себе справжньою дівчиною. Тією, яку можна не тільки обманювати та використовувати. Яку можна любити, як же я хочу, щоб мене кохали!

Назар відсторонився та поглянув на мене. Зі світлим сумом, розумінням та співчуттям. В його великих очах бачу кохання… 

Він кохає мене! То і я зможу його полюбити! Зможу! 

- Кохана, чому ти плачеш? Хто викликав на твоїх прекрасних очах сльози? 

- Назаре, - шепочу я, - не кидай мене. Обійми і не відпускай. 

Рука хлопця обережно торкається моєї щоки. Він зараз здається таким чуйним та ніжним. Ніколи не був таким у школі. Невже я не розглянула за зухвалим мажором того коханого, на якого сподівалася все свідоме життя? 

Того, хто допоможе вийти із замкненого кола «спочатку інші - потім ти». 

Його долоня, дотик наче краплинка літнього дощу. Дарує рятівну прохолоду, і я схиляю голову, тому що більше не хочу пручатися.

Наші очі зустрічаються… потім зустрічаються губи. 

Знову поцілунок. Спочатку з ніжністю, наче торкання шовку. Потім стає більш глибоким та теплішим, зливається з нашим тремтінням серця. Навколо панує літня ніч, шелестить листя… 

Все це нагадує якусь магію, і я здаюся… 

Відчуваю, як все навколо втрачає сенс! Залишається тільки довіра до Назара, відчуття його близькості, ніжності та безпеки. 

Ми кохаємо одне одного! Це найголовніше. 

Знову відсторонившись, обхоплюю долонями обличчя коханого. 

- Назаре, я не знала, що ти такий… 

- Який? 

- Неймовірний. Чудовий. Невже я не бачила очевидного?